Розділ 15. Перемирʼя

Павло:

  Що ж Симоненко для мене чоловік з великим впливом та з різноманітними звʼязками у цьому вищому світі. Як каже мій друг, то це чоловік з авторитетом. Так звичайно , я йому вдячний, що колись взяв мене на роботу. А згодом довірився у фінансуванні моїх проектів, як один з головних партнерів в компанії «Водограй».  З ним моя компанія пішла високо вгору, піднялася в рази більше та в рази вище у цьому будівельному ринку, де новачкам не протягнути і року. Та крайній раз він був такий розлючений після розриву відносин мною з його донькою. Я не здивований побачити його гнів знову після довго часу перемирʼя та вчорашньої розмови з нею.
 

-Павле, ти хто такий? Що з себе ставиш?,- встигаю почути незадоволення в свою адресу, захлопую за собою двері,- Та як ти посмів це зробити?

-Що саме я вже встиг зробити?,- не відходжу на своєму і цілеспрямовано запитую. Я не з тих, хто тікає. Але якщо хтось приходить у мій офіс із криками — я точно не буду мовчати. Особливо той, хто ще вчора сидів поруч як партнер. А сьогодні — як суддя,- Що вас так турбує, що ви самого ранку присутні тут?

— Вона ледь не наклала на себе руки, Павле,— Андрій Миколайович встає з крісла. Його постать, як завжди, рівна, стримана — але очі не брешуть,— Через тебе. Через те, як ти з нею знову вчинив!

— Це не правда. І ви це знаєте,— я зітхаю. Не з втоми — з намагання стримати себе.

— Ти звинувачуєш мою доньку в брехні?— піднімає брови, очі блищать роздратуванням.

— Я не звинувачую, я знаю. Вона… зателефонувала мені тієї ночі. Голос — як з підручника психології: тремтячий, жалісливий. А коли я приїхав — вона в короткому халаті й свічки навколо. Її погляд був не зламаної дівчини, а актриси на репетиції останнього акту.

— Павле... — Я не даю йому договорити. Спокійно. Без емоцій.

— Ви — розумна людина. Ви все це самі відчули. Просто вам простіше злитися на мене, ніж визнати, що ваша доросла донька — маніпулятор. Та ще й небезпечна. Ви мені колись довірилися як бізнесмену. Тепер, коли все це стало особистим, не ламайте наші роки співпраці через її гру.

Андрій Миколайович затихає. А я даю йому час над роздумами від почутого. Він дивиться у вікно — місто живе своїм, глухим шумом. За цим шумом — правда, яку важко прийняти.

— Ви ж мене знаєте, — додаю тихіше. — Якщо б я зробив їй справді боляче — я б не стояв зараз тут, не виправдовувався. Але цього не було. Ми розійшлися чесно вже дуже давно, може і на краще, що наш шлюб так і не відбувся. Вона не хотіла приймати зраду ні свою, ні мою. І зробила ставку на шантаж. Моральний, емоційний, і, можливо, фінансовий.

— Я все ще хочу бачити компанію «Водограй» сильною. Це не тільки бізнес. Це моє ім’я. І ти його тягнеш уперед, Павле,— він нарешті сідає. Обличчя старішає просто на очах. Пригнічений від почутого але продовжує,— В Світлани є психологічна проблема, ми виявили це вже більше півроку тому, вводимо час від часу на перевірку, але останнім часом я і сам помітив повторні зміни в її емоційному стані. Причини ще не знаю, та і вона не ділиться зі мною про особисте. Павле цю нашу розмову і про те що ти нещодавно дізнався про мою доньку, більше ніхто немає знати. Ти мене почув?

— Почув,— Я киваю. Спокійно. Професійно,— І дякую, що також мене вислухали. Я теж хочу, щоб компанія стояла не на емоціях, а на довірі та фактах.

Ще п’ять хвилин тому — це була війна. Тепер — перемир’я. І хоча я знаю, що Світлана так легко не зупиниться — головне, що він уже на моїй стороні. А це перший тріщ у її плані. Нічого-нічого вона мені сьогодні попадеться на очі, точно зараз як завжди спить до полудня. Я їй влаштую окремий урок за її дивні вчинки!

Мені вдалося залишитися в хороших стосунках з Симоненком, це мене дуже сильно радує. Але мені прийшлося бігти на обʼєкт до клієнта, про якого я чуть не забув через цю всю ситуацію. Катерину залишив на Дмитра, хоч я йому не дуже сильно довіряю, але в нас здається також з ним поки перемирʼя.

Коли я повертався вже з клієнтської зустрічі. Все пройшло, як завжди — чітко, професійно. Але я ловив себе на думці, що вже п’ять хвилин дивлюсь не на дорогу, а в дзеркало заднього виду, згадуючи її голос. Голос моєї Катерини. 

Сьогодні вона мала прийти, щоб я їй зміг показати компанію «Водограй». Але я дурак залишив її на іншого помчав вирішувати проблеми свої і проблеми повʼязані з Світланою. Дуже шкода, що я її так і не зустрів вдома. Цікаво куди вона змогла так рано піти? Чи дійсно вона все ж таки на робила дурниць? Її тато так просто не приїхав би самого рання до мене в офіс. Тут щось не так, але я ще не знаю що не так. Мені потрібно розібратися з цим, чим скоріше. Можливо її тато дійсно сказав правду про її психічний стан? Потрібно буде перевірити чи це дійсно так чи ні. Припаркував машину біля входу і зайшов до будівлі офісу.
 

— Привіт, шеф, — почув при вході одразу знайомий голос за спиною. Та я одразу зрозумів, що це Дмитро. Я зупинився. Він виглядав трохи… надто задоволеним.

— Ти вже в курсі? — спитав він.

— В курсі чого?

— Катерина. Вона з нами. Уже працює. Сидить в організаційному, допомагає з «Новою Вежею».
— І це було її рішення?,- Я підняв брову від здивування. Не надіявся, що вона погодиться зі мною працювати знову, бо моя дівчинка була дуже проти.

— Повністю. Сказала, що хоче бути ближче до процесу, залучитись до чогось нового. Колектив, атмосфера — все, як вона любить, — відповів Дмитро з посмішкою, але… занадто рівною. Занадто контрольованою.

— Ідеально, — сухо кивнув я, хоча всередині стиснулося щось незрозуміле.

Я пішов коридором, крок за кроком розкручуючи думки:
Чому вона не сказала мені, що вже вирішила? Чому не подзвонила? Чому я маю про таке дізнаватися через Дмитра?

Я звик бачити все на своїх місцях. Кожен кабінет, кожен стіл, кожну людину в моїй компанії — мов фігури в чітко продуманій грі. І я знаю, де що має стояти.

Але сьогодні — щось зрушило. Ледь помітно. Ніби один штрих у картині не туди. Не та тінь, не той колір. Все вірно! Катерина. Моя Катерина. Сидить за столом у нашому організаційному відділі, гортає документи. Її пальці впевнено перебирають папери, як піаніста клавіші. Вона справляється. Вона виглядає... як частина цього місця. Але я не звик бачити її тут. Коли я побачив її — мій мозок вмить зупинився.