Розділ 14. Новий шпигун

Катя:

Ранковий офіс ще тільки прокидався, а я не можу відійти від почутої краєм вуха розмови. Та деякі працівники  не здогадуються, що твориться насправді в офісі, вони продовжували йти з кавою в руках неквапливо проходивши повз коридор, а сонце пробивалося крізь великі вікна, кидаючи світло на підлогу. Я стояла біля вікна, заглиблена в думки. Те, що ми почули — було шоком для нас двох, але нашу розгубленість вирішив порушити перший мій рятівник.

— Катю, — тихо сказав Дмитро, зупиняючись біля мене. — Ми маємо поговорити, — я обернулася, в його очах було занепокоєння, але й рішучість.

— Павло має знати, що його підставляють, — продовжив він та почав ходи нервово в кабінет то вліво, то вправо, раптово зупинився перед мною і на одному подиху сказав, — Але давай будемо чесними: якщо ми просто скажемо йому все, він не повірить. Він довіряє їм… особливо своєму заступнику.

— Це справжня змова, Дімо, — змогла вичерпати з себе сили сказати, що в мене на думці, хоч і промовила ледве пошепки, — Вони готуються ударити в найболючіше місце.

— Так, згідний з тобою,— Дмитро, спершись об стіл, дивився прямо в мої очі ніби шукає в них відповіді, або дізнатися що робити далі, згодом продовжив, — І ти знаєш, що треба робити, так?

Вона зітхнула.
— Я маю сказати Павлу… — я розгублено зітхнула.

— Не поспішай,— Дмитро нахилився трохи ближче до мене, говорить вже більше тихіше,— Тому я пропоную інше.

— Що саме?,— моєї зацікавленості немає меж.

— Ти ж знаєш, він тобі не повірить. Без доказів це буде виглядати як ревнощі. Або ще гірше — як втручання в його особисте, а у вас і так стосунки напружені, я так розумію.

— Але ми ж не можемо мовчати! —обурилась щосили вже я.

— І ми не будемо, — Дмитро лукаво усміхнувся, — Слухай, у мене є пропозиція. Ти починаєш працювати в компанії — як планував Павло. Але паралельно... дієш. Обережно. Спостерігаєш, слухаєш, збираєш.

— Ким цікаво? — здивовано запитуючи.

— Світлана працює в організаційному відділі, ми тебе туди влаштуємо «під прикриттям».

— Ооо, ні-ні. Тільки не з нею працювати!

— Катерино, подумай добре. Це шанс! Це великий шанс,— почав наголошувати він на можливість, який справді може допомогти врятувати компанію.
— Тобто ти пропонуєш бути шпигункою?

— Давай краще будемо це називати, як агент внутрішньої безпеки. А операція буде наша називатися «Правда»,— він підморгнув і одразу розвіяв мої сумніви своєю щирою посмішкою, — А щоб все було як у фільмах, маємо вигадати кодове слово. Наприклад коли ти будеш йти на завдання, будеш завжди зі мною на зв’язку, а якщо щось піде не так — скажеш голосно: “Лимонний чай”. І я з’являюсь. Без питань.

— А якщо все йде за планом?,— не втрималася і усміхнулась я від його ідеї.

— Тоді “Шоколад без горіхів”. Це буде сигнал, що поки все під контролем.

— І ти серйозно думаєш, що це так працює?

— Завжди. У нас тут корпоративний стиль із дрібкою драми, — пожартував Дмитро, але потім додав уже серйозніше:
— Катю, я поруч. І якщо буде справді небезпечно — ти не одна.

Я глянула на годинник, що поруч висів на стіні. До обіду залишалось трохи менше години. Павло обіцяв забрати мене — ще навіть не знаючи, що день для мене на його роботі  вже почався зовсім інакше. Змогла впевнено встати перед ним, підігріваючи Дмитру, моєму напарнику в шпигунстві промовила:
— Гаразд. Починаємо операцію.

— Вітаю в команді, агент К.— ще більше мило та щиро усміхнувся Дмитро з загадковим поглядом. В його очах не було тривожності, не було страху, не було розгубленості — так як в моїх.

Коридори офісу здавалися нескінченними — білі стіни, дзеркальні двері, приглушене світло. Ми удвох вийшли з кабінета чітко знаючи, що нам потрібно діяти. Попрямували у відділ кадрів до Нелі Семенівни, де мене чекала співбесіда та оформлення документів повʼязаної з роботою.

— Тримайся спокійно, — прошепотів Дмитро, — поки ми діємо офіційно, ти просто новенька, яка нічого не підозрює.

— А що, якщо вже хтось щось підозрює? — відповіла трохи напружено.

— Тоді ми точно на правильному шляху, — знову підморгнув він мені у відповідь.
 

Та щойно ми завернули в коридор, назустріч нам упевнено вийшла Світлана з кабінету перемовин — вишукано вдягнена, як завжди з ідеальною укладкою, легка посмішка, яка більше нагадувала крижаний подих. Вона зупинилась просто перед нами, вдаючи здивування.

— О, яка несподіванка, — мовила вона, дивлячись просто на мене з ніг до голови, — Не думала, що тебе тут побачу… хоча ні, певно, вже мала здогадатися, що ти ще та причепа для мого Павла,— я напружено всміхнулася, стримуючи відповідь. Та в думках мене зовсім інше. Треба тримати себе в руках і не можна допусти помилки.

— Доброго ранку, Світлано.

— Ранок? — Світлана злегка підняла брову. — Мабуть, ще не зовсім. Дехто з нас досі не спав, — вона зробила паузу, упиваючись моментом, і додала вже шепотом, так, щоб Дмитро теж чув: — Павло, теж ще не спав. У нього була… ну дуже безсонна ніч… — різко звела погляд на мене та наші очі зустрілися. Вона мені всміхалася впевнено, майже переможно.

— Не хвилюйся, — продовжила вона, вдавано доброзичливо, — рано чи пізно ти зрозумієш, що Павло — це… — крутить перед мною вказівним пальцем вліво та вправо,— Це не твоя історія. І, можливо, робота тут — теж не зовсім твоє місце. Колись ти зрозумієш, що він награється тобою і викине, як непотрібну річ.

Дмитро вже було хотів щось сказати, напевно заступитися за мене, але мимоволі торкнулася його руки, зупинивши. Мені приємно, що мене може він захисти… Та не від нього я чекаю захисту, а від іншого чоловіка, якого серце обрало саме. І зараз нехай ця навіжена не думає, що я слабка, що мене можна ось так просто зламати, якимись безглуздими переконаннями про Павла.
 

— Знаєш, Світлано, — спокійно відповіла, навіть не опускаючи погляду, — Я не міряю стосунки твоїми історіями. Я міряю їх моментами, що відбуваються вдень та вночі між нами двома. І якщо тобі потрібні докази, то сьогодні в обідню перерву Павло приїде за мною. Сам. Як і обіцяв, — у Світлани здригнувся куток вуст, але вона миттю повернула свою маску спокою назад ніби нічого і не відбулося.