Розділ 8. Важлива розмова.

Катя:

-Мамо?,- встигаю крикнути в останнє, перед тим як Павло її зловив від падіння на землю, коли вона втратила свідомість. 

Моя мама завжди більше переживала за свою меншу донечку. Мені вона казала наперекір, що я сильна і я завжди справляюся зі всіма проблемами, а Діанка зовсім не така. Сестрі завжди потрібна допомога та підтримка. А зараз коли вона відчуває, що сестра в небезпеці - мама сама бореться з собою з останніх сил. Павло допоміг, взяв маму на руки і ми разом віднесли додому. Полежавши в ліжку, вона змогла прийти до тями від нашатирного спирту з моїх рук. 

-Діано?,- тихим голосом та ще геть не отямившись зжимає мою руку, коли я їй поправляла подушку під головою.

-Мамо, ні це я. Твоя донечка Катя.

-Вибач,- відкривши повільно очі, розглядає навколо,- Я подумала, що ти — це вона. Де ж зараз моя квіточка? Де вона? Де її зараз шукати?

-Що взагалі сталося?,- присідаю біля неї поруч. Оскільки ми з нею на одинці вирішую запитати, те що мене турбує,- Тато, її чимось образив? Скажи, він її вдарив?

-Ох, Катю,- падає в мої обійми та не може стримати сліз,- Він не зміг її вдарити, лише встиг на махнутись рукою на неї. Слава Богу, я його зупинила.

-Мамо, заспокойся будь ласка. Я вперше бачу тебе такою.

-Я тобі так багато повинна розповісти,- схлипує від сліз та занурює свій погляд в мій стурбований,- Допоможи мені знайти мою донечку. Він їй багато зайвого наговорив та вигнав за двері. Вона зараз одна в цьому страшному світі.

-Ох, мамо,- обіймаю, що сильніше. Вже і не пам’ятаю коли в останнє була в її обіймах. Та зазвичай вона мене заспокоювала в дитинстві, так притуливши до себе, а зараз все навпаки.

-Вона мені вперше збрехала. Сказала, що в тебе знаходиться, але її тут немає,- її ніжний погляд впадає на двері моєї кімнати і вона одразу віддаляється від мене сідає поруч.

-Вам вже краще, Ольго Іванівно?,- запитує чоловік в дверях, проходить до нас ближче та подає стакан води,- Ось візьміть.

-Дякую, вам,- відпиває трохи зі стакану.

-Катю, якщо твоїм мамі вже трохи краще, я напевно вже поїду. Виникли деякі справи.

-Вночі?,- зацікавлено запитую його. Звісно зацікавлено, бо які ще можуть бути справи серед ночі? Та він ігнорує моє запитання, прямує до виходу. Я теж підіймаюсь,- Давай, я тебе проведу.

-Звісно,- зупинившись в коридорі біля вхідних дверей, міцно обіймає. Так і відчувається його гарячий подих на шиї, та те, як він не хоче мене відпускати,- Ми ж завтра з тобою зустрінемось?

-Звичайно, коханий. Надобраніч,- цілую ніжно в щічку на прощання.

-І все? Я тільки на це заслуговую?,- як же я люблю його цю приголомшену посмішку.

-А чого б ти хотів?,- немов граюсь з справжнім вогнем, але це йому подобається, так і видніється запал в його очах.

-Ось цього звісно,- в одну шалену мить між нами, а тендітний поцілунок в губи змінює все на своєму шляху. Полумʼя так і розігріває між нами втрачені щасливі ноти поєднанні з моментами. Обидва приємно розчиняємося один в одному, це як відчувати новий шалений подих,- Що ти робиш зі мною?

-Те саме, що ти зі мною. Зводиш з розуму.

-Катю, я маю йти, але ти мені завтра обов’язково все розкажеш, як почувається твоя мама та про сестру. я чим зможу, тим допоможу. Доречі,- тримає в своїх обіймах, промовляє тихенько для мене,- Якби зараз не було твоєї мами, то ми б зараз не прощалися. Але зараз мушу тобі сказати, на добраніч.

-На добраніч, коханий,- не можу не натішитись від його тендітних слів. Всі приємні емоції видає моя посмішка, яку не можу стерти ніяк.

Не вже людина може так змінитися заради іншої людини? Саме перше, що я збагнула, коли закрила за ним двері. Це одночасно і зворушливо, і хвилююче.  Він може бути ніжним, приємним, турботливим. Та за такий короткий термін часу ще змогла дізнатися і його другу сторону - ненавість, злість, жорстокість. Як серце змогло вибрати серед мільйонів чоловіків саме його? 

-Мамо, з тобою все гаразд?,- зайшовши до кімнати, помічаю маму, яка тримається за серце та важко дихає. Під бігаю до неї та поруч впадаю на коліна до її ніг,- Мамо, може води? Чи краще я викличу швидку?

-Катю, все гаразд. Просто злегка по кололо серце. Не потрібно ніякої швидкої. Ти, напевно забула, що я і є екстрена допомога,- з тендітною посмішкою промовляє вона, а мені не спокійно на душі.

-Ні-ні, я все ж таки подзвоню в лікарню, нехай подивляться, чи все гаразд з тобою,- піднімаюсь та знаходжу свою сумку, дістаю телефон та кидаю відкриту сумочку на ліжко. Вийшло необережно, тому все поросипалося.

-Давай допоможу тобі,- нахилилася до дрібниць, які покотились по ліжку.

-Що сьогодні за день? Облиш, мамо, я все зараз сама позбираю. Не хвилюйся, я лише наберу на номер 103.

-Не потрібно швидкої, доню. Я ж кажу зі мною все добре. Ооо, а це доречі звідки в тебе?,- підіймає стару фотографію, яка теж випила з сумки.

-Це така цікава історія,- сідаю біля неї на ліжко, беру з її ніжних холодних рук фотографію,- Якось мені допоміг один чоловік, а його тато сплутав мене з кимось. Ось доречі він,- показую на чоловіка, що знаходиться на фотографії, одягнутий в квітчасту сорочку та в темних штанах. Чорно біле фото гарно передає риси обличчя Валерія Ігнатовича.

-Він назвав тебе Катериною, так?,- з неабияким хвилюванням в очах запитує мене мама.

-Так, мамо, уявляєш він подумав, що я є Катерина. Що я дуже схожа на ось цю дівчину,- показує на дівчину, що стоїть поруч біля чоловіка з фотографії,- Я доречі хотіла запитати когось з рідних, може хтось знає цю дівчину.

-Вибач мене,- зі сльозами промовляє та щосили обіймає мене за шию, пригортає, як в останнє,- Вибач мене, доню. Ти розказуєш, а я не можу більше це тримати в собі. Я мала раніше тобі це розповісти.

-Мамо, заспокойся, ти про що?

-Катю, моя ж ти Катерино,- цілує ніжно в скроню огортаючи в свою материнську любов,- Ця дівчина з фото і є твоєю справжньою мамою.

-Ні-ні. Про що ти зараз говориш?,- від не розуміння я не знаю куди себе подіти, схоплюсь з її обіймів та нервово ходжу по кімнаті,- Мамо, такого не може бути! Ти ж моя мама!