Розділ 7. Приїзд мами.

Катя:

-Щоб ти хотіла зараз найбільше?,- дивне але водночас цікаве запитання. Я в його обіймах, мені більше нічого не потрібно. Головне, що всі негаразди позаду та попри все він поруч.

-Напевно, щоб ця мить не закінчувалася. Хочу чим довше бути в твоїх обіймах.

-Так, це ж без проблем можу організувати,- ще сильніше зігріває в обійми, його гарячі долоні рук, так і пронизують моє тіло. Прохолодний вітерець не зможе розірвати іскру сердець двох закоханих,- Так краще чи не так, кохана?

-Звісно,- ледь писклявим тоненьким голосом промовляю, а сама занурююсь глибше в його обійми, притуляючи свою голову до його надійного плеча. Тільки тепер збагнула, що така різниця в зрості, ідеально поєднується в нашій парі. Парі? Так. Ми знову разом.

-Голубки, ви занадто милі!,- відриває від приємних почуттів, знайомий далекій голос його друга, який прямує прямо до нас.

-Його ще тут не вистачало,- невпинно вилетіло з вуст Павла, але я розумію. Він на нього ще досі ображений, і ця злість так швидко не зміниться.

- Не хотів вас відволікати, але ось,- подає до рук мій же телефон,- Ти забула на столі, а тобі вкотре телефонують.

-Дякую, не знаю як я його могла там залишити,- забираю телефон та помічаю важливі сповіщення на дисплеї  екрану,- І справді, три пропущені від мами.

-Щось сталося?,- перепитує мене Павло, але з обіймів не відпускає. Навпаки, обійняв тепер позаду і з недовірою лише споглядає поглядом Сашу.

-Дивно. Мама телефонувала пару разів.

-Голубки, чому не приєднуєтесь до нас?  Ми доречі продовжили грати гру. Що скажете, ви з нами?

-Ні, це без нас,- грубий тон чути в його голосі, вперше бачу його таким. Не вже їхній дружбі кінець? І за чого? І за відкритих таємниць? Не хочу в це вірити.

-Коханий, може давай ще раз спробуємо зіграти? Більше ж нічого приховувати. Так, Сашо?,- звернулася до нього. Та здається, він мене правильно зрозумів. Чи то по обличчю моєму було видно, чи то все ж таки інтонація була зрозуміла, точно не знаю.

-Я взагалі-то прийшов вибачатися у вас двох. А телефон, як розумієте,- розводить руками, ніби нічого більше сказати. З трудом неохоче зʼєднує,- Це так, просто привід.

-Слухаємо, тебе уважно,- промовляє Павло вже більш спокійніше.

-Пашо, вибач, що наламав дров між нами. Не знаю, що то було за столом тільки-що. Я поглянув які ви двох щасливі, а мені Катя так і не дісталася, то вирішив ляпнути ту дурість.

-Ти, про що?,- з не зрозумінням запитую та відсторонююсь від обіймів Павла. Дивлюсь то на одного, то на іншого, чекаючи на відповідь,- Мені хтось з вас пояснить, як це зрозуміти не дісталася?

-Катю, ти була сподобалась також Сашові, але ми з ним про все вже поговорили і вирішили. Більше не потрібно підіймати цю тему,- строго, але одночасно спокійний голос Павла намагається заспокоїти мене.

-Як вирішили? Цікаво ж, як?

-Хм, по-чоловічому. Але якщо серйозно,  мені Коваленко добре дав зрозуміти, що ти тільки його. Я правий, Пашо?,- з посмішкою похлопує друга по плечу, мені підмигнувши,- А ти, красуне, добре дала зрозуміти хто мені насправді подобається, яка дівчина мені потрібна.

-Рада допомогти такому другові, як тобі,- відповідаю йому справді щиро, одна думка про нього та подругу змінює моє обличчя в щасливу посмішку. Та радість мою стривожив дзвінок на телефоні,- Мама телефонує, я відповім. Добре?

-Звісно, кохана,- як же приємно чути від нього такі приємні слова, тому з приємним відчуттям та посмішкою на обличчі від його слів, підіймаю слухавку.

-Алло, мамо?

-Сонце, я до тебе не можу додзвонитися ні в двері, ні на телефон. З вами все гаразд?,- занепокоєно чути мамин голос за багато кілометрів.

-Мам, ти біля нашого будинку? Ти коли приїхала?

-Вже як дві години чекаю на вас під підʼїздом.

-Чому не попередила? Я б зустріла на автовокзалі,- зазвичай мама до мене дуже рідко приїжджає, а коли хоче приїхати з моєю сестрою в гості, то за тиждень попереджає. Бо вона чудово знає, що я разом з подругою орендуємо квартиру, і ми часто допізна пропадаємо на роботі.

-Ну я вже приїхала і так до вас. Ви доречі де? Лише не кажи, що ти ще зараз працюєш. Вам на роботі потрібно давати премії за над робочий час. Ви лише працюєте і працюєте, як ті бджілки дві.

-Ох, мамо. Згідна з тобою. Мам, я зараз приїду, почекай мене зовсім ще трохи,- її турботливий і ніжний голос відповів згодою. Поклавши слухавку, я застигла на місці від неочікуваності, та звертаюся до Павла,- В мене мама приїхала та чекає під будинком.

-Ну все, це доля. Поїхали, я тебе підвезу та познайомлюсь з твоєю мамою.

-Ні-ні, а це може ще не за рано?,- від хвилювань нікуди не можу подітись. Якось я не готова їх двох знайомити один з одним.

-Рано чи пізно це мало статися. Я ж тебе познайомив із своєю родиною. Чи не так?

-Так, ти правий,- голос мій розгублений, такий як і я,- Мені дівчатам потрібно сказати.

-Катю, ви справді їдьте, а за подруг не переймайся. Я їм попереджу, що ви поїхали,- підтримує Саша нашу розмову, я йому за це дуже вдячна.

Виїхавши з стоянки ресторану, я не могла відірвати погляду від нічного міста. Кожна будівля унікальна, а світло вуличних ліхтарів доповнює їх кожен по-своєму. Та не можу не звернути увагу, як вправно ліворуч від мене, водить чоловік авто. Його міцна рука стримано втримує шкіряний чорний руль. Та стрілка, що разу збільшується коли він натискає на педаль. Нічне місто та вулиці без інших транспортів, допомагають відчути швидкість, яку дає цей автомобіль. Можу з легкістю сказати, що він полюбляє драйв їзди на швидкості. Та тільки ми заїжджаємо в потрібну вулицю між дворами, він одразу їде спокійніше.

-Скажи, ти любиш швидкість? Чомусь я в цьому впевнена, але все ж таки вирішила про це в тебе запитати.

-Звісно. Я коли натискаю на педаль газу, забуваю про всі проблеми. Є тільки я і дорога. Тато казав, що мама моя була теж вправним водієм.

-Так це в тебе від мами, так?,- з посмішкою промовляю та бачу він теж соромиться про згадку його частинки в серці.