Розділ 1. Бути сильною.

Катя:

Один єдиний поцілунок з незнайомцем може змінити все життя. Моє абсолютно змінило на «до» та «після». Хвилі почуттів кохання зʼєднувало нас сильніше, щоб ми були найщасливіші. Та доля, яка була написана для нас - завжди все ставить на свої місця.

Його сірі очі дивилися на мене зі сталлю на мої сльози. Коли останні мої слова були: «Прощавай назавжди», він обійняв щосили в свої мужні обійми. Не хотів відпускати, як свій єдиний подих на життя. Він як знав, що я вже ніколи не повернусь.

Поцілунок не зміг все змінити на своєму шляху. Не зміг врятувати нас, щоб ось так легко все забути і залишити всі негаразди позаду. Хоч на вустах ще досі відчувається його пристрасний поцілунок, а розум твердить зупинитися, не переходити межу дозволеного.

-Відпусти! Відпусти мене, будь ласка, я тебе благаю,- говорю більше спокійніше, ніж за попередній раз.

-Я нікуди тебе не відпущу, поки ти мене не вислухаєш.

-Якщо ти хочеш знову мене обливати брехнею та брудом, то можеш навіть не починати. Я цього більше не збираюся вислуховувати,- намагаюся вирватися з його міцних рук, які обіймали моє тіло декілька хвилин назад.

-Катю, ти вибач мене дурня за це. Я повірив в брехню сестри, а мав вірити тільки тобі, кохана,- сам відпускає та пронизливо заглядає в очі , чекаючи на моє здивоване мовчання, він бере мене за трішки вище ліктя,- Катю, пішли. Поїдемо звідси, нам потрібно нормально поговорити.

-Нікуди я не хочу з тобою їхати,- спроба скинути його руку зі своєї, виходить марною.

-Ні, спочатку ти мене вислухаєш!

-Та відпусти мене, нам вже не має про що більше говорити,- та здається він не чує моїх слів, і що сильніше зжимає мене за руку та тягне в свій бік, щоб я пішла з ним,- Ай! Мені ж боляче!

-Тобі ж сказали, щоб ти її відпустив,- в одну мить на мій порятунок зʼявився Дмитро, який зміг своїм ударом вдарити по обличчю Павла.

-Ооо, Боже!,- змогла лише крикнути від неочікуваності. Люди навколо нас так і спостерігали за нами, та ніхто не звертав на це уваги, тому Паша не заспокоївся, а навпаки теж замахнувся вдарити Дмитра.

- Ви, що обидва здуріли? Перестаньте, будь ласка!,- намагаюся їх розбороняти та здається вони не збираються зупинятися.

-Катю, відійди! Нам з твоїм хлопцем потрібно розібратися!

- Досить! Досить! Перестаньте!,- нарешті на мої крики та благання вони змогли відійти один від одного, а я так і залишилась стояти між ними двома, щоб вони знову не стали битися,- Та, що з вами двома сталося?

-Він перший почав,- показує пальцем на Дмитра,- Він перший мене вдарив.

-А, що не має за, що тебе так вдарити? Я все тепер знаю,- знервовано та зі злістю звертається він до нього.

-Та, що ти можеш знати? А ти знаєш, що я так просто не залишу, що ти мене вдарив. Ти можеш вже прощатися зі партнерством в компанії.

- Ви знову починаєте? Будь ласка, заспокойтесь!,- підходжу ближче до Павла , бо помічаю як в нього починає капати кров з носа,- Пашо, в тебе кров. Ти, як?

-Він тебе образив, боляче зробив, а ти за нього ще переживаєш? Катю, серйозно?,- дивиться на мене з таким приниженням, а я не звертаю на це увагу, не зупиняюсь та знаходжу хустину і прикладаю Паші до носа, щоб зупинити кров.

-Тобі яка різниця?,- кидає словами в мого рятівника Павло.

-Бачу тобі вже краще,- поправляю йому трохи хустину, крові вже майже не має,- Тримай міцно, щоб крові знову не було.

-Катю, нам потрібно поговорити,- дивиться знову на Дмитра, але промовчує та наголошує мені,- На одинці.

-Пашо, нам вже не має про що більше говорити.

-Ні-ні, зачекай,- не встигла я відійти, як його рука знову робить мені боляче,- Ти ось так просто підеш? І з ким? З ним?

-Пашо, будь ласка, відпусти,- своєю долонею прикладаю до його руки,- Своїми вчинками та словами ти зробив мені дуже боляче. Мені потрібен час, будь ласка, відпусти.

-Катю, моя ти, Катю. Щоб не було, я все зроблю, щоб твою довіру повернути назад,- він плавно та неохоче відпускає руку,- Ти чуєш мене, моя Катерино, я все виправлю.

-Пашо…- мої очі наповнюються сльозами від його щирих слів. Його слова змогли одночасно нагадати про весь біль, який приховується всередині та знову дати надію,- Пашо, я… - не змогла більше сказати ні слова, не змогла признатися, що відчуває моє серце насправді. Щоб остаточно не розплакатися, я знову все ж таки втекла.

Як же це важко мовчати, коли душа хоче кричати від болю. Навколо так багато людей, з посмішкою йдуть мені на зустріч. Від кожного їхнього погляду на мене, мені хочеться щосили впасти на коліна та ревіти. Та я йду далі по тротуару до зупинки не озираючись назад. Багато хто скаже, сильна. А я просто, не хочу показувати, що зараз твориться в мене на душі. Я так змалечку навчилися, кожен раз коли тато мене збивав ременем, щоб мама не засмучувалась я приховувала, що все гаразд. Найважче було приховувати коли в нас вдома були гості, було потрібно приховувати свої емоції та синяки під скритий одяг. Добре, що коли підросла навчилася замальовувати їх маминою косметикою, то було справді дієвий метод. Але рани на душі не так легко сховати, як рани на тілі.

-Катю, нарешті тебе наздогнав.

-Вибач, що?,- відриває мене від роздумів, хоч не одразу зрозуміла, що це Дмитро.

-Я кличу, кличу. А ти не озираєшся, хоч я йшов за тобою.

-Вибач, я просто задумалася,- витираю сльози з очей та намагаюся приховати свій стан за посмішкою,- Так, про що ти хотів зі мною поговорити?

- Потім розповім. Давай я краще тебе додому підвезу.

-Ні-ні, не потрібно. Мені тут не далеко, сама дійду.

-В такому стані, я тебе саму не залишу. Не хочеш, щоб я тебе підвіз, тоді я з тобою пройдусь.

-Ти завжди такий впертий?

-Ооо, ще як! Мама завжди мені казала, що в мене це від тата, що він теж такий впертий як баран.

-Що дійсно, як баран?,- від його слів йому вдалося справді мене розсмішити.

-Ооо, ще який!,- продовжує йти поруч зі мною,- Ти як, дуже засмутилася за Павла?