5

– Що?! – так тоненько пискнула Стелла, що навіть не впізнала свій голос.

– Спокійно, зіронько, не бійся, – від його тону градус напруги і справді знизився. Чи це він чари якісь використав, чи може вже настільки йому довіряти почала? – З цим буде впоратись легше, ніж з велетнями. Викарабкаємось, – підморгнув він феї.

Вона знову відчула, як в повітрі розлилась магія. Сніг став менш сипучим під її спиною, але Маркус досі не дозволяв рухатись.

– Я начаклував доріжку з криги. Вона тонка та нестабільна, тому нам доведеться дуже швидко встати і ще швидше бігти. Ти готова?

– Так, готова! – рішуче заявила фея.

Маркус одразу вскочив на ноги, потягнувши за собою Стеллу. І понісся крижаною крихкою доріжкою, що вела геть з галявини одразу до густого лісу. Крига приємно хрумтіла під їхніми ногами, поки вони щодуху бігли вперед. Коли почали звично провалюватись у сніг, то вони дозволили собі знову впасти і дати відпочити втомленим ногам. Стільки бігати за один день! Та Стелла завтра навіть сісти не зможе, не те, щоб стояти! І судячи з такого ж вичавленого вигляду її супутника, він теж буде більше в стані овоча, ніж людини.

Від цього феї чомусь стало смішно і вона почала заливисто сміятись. Маркус здивовано на неї глипнув і широко посміхнувся. Схоже, що його вічно насуплена зіронька трішки з’їхала з глузду від усіх цих пригод. Та такою вона йому подобалась більше.

Прийшовши до тями, вони пішли далі. Починало швидко темнішати і ще швидше холоднішати. Розпочиналась справжня буря, тож Маркус запропонував їм осісти на ніч.

Поки їх не почало замітати снігом по самі шиї, Маркус встигнув створити міцну захисну сферу навколо них. Стелла, поки маг руками бігав махав, розтопила на чарівному вогнищі їхню вечерю, що за день перетворилась на лід. З’ївши ту дивну кашу з розмороженої булки та в’яленого м’яса, вони повсідались коло вогнища і намагались зігрітись. А навколо бушувала стихія, загрожуючи розтрощити їхній нехитрий захист. Голосно завивав вітер, що Стелла іноді здригалась, бо здавалось, що то монстри чи вовки виють, вишукуючи мандрівників.

Раптом Маркус схопив дівчину, всадовив її собі на коліна, обійняв, сам спершись спиною на товстий стовбур високої ялинки.

– Я вже не міг дивитись на те, як ти там сидиш трусишся, – пояснив він свої дії, міцніше притиснувши до себе та зігріваючи плечі долонями. – Он у тебе вже губи майже такі самі сині, як волосся, – хихотнув маг і на кілька секунд завис, поглядаючи на її губи. А потім ніяково відвів погляд і прочистив горло, поправляючи свого незмінного картуза.

– Чому ти постійно носиш цю дивну шапку? Лисину ховаєш? – не втримала своєї цікавості фея, а Маркус засміявся від її припущення.

– А ти не пам’ятаєш?

– Що саме? – нахмурилась.

– Згадай, як ми всі бігали на околицю яблука красти.

– Ну?

– Останнього разу ти знайшла цього картуза на діжці під яблунею. Я тоді якраз поруч сидів, і ти мені його вдягнула і сказала, що він мені личить. З того часу я його і носив.

Стелла не знайшла слів, щоб описати те приємне тепле почуття, що розливалось у грудях від його слів. Від того, що він стільки років зберігав цей дивний дарунок, якому вона тоді не надала жодного значення.

Поклала голову йому на плече та прикрила очі. Навіть якось боязко обійняла мага, а потім відчула, як його хватка міцнішає, і він щокою притискається до її голови.

У його руках безпечно і тепло. Приємно. На її вустах сама собою з’явилася усмішка.