4

– Тримайся поруч, будь ласка. Ми не знаємо на що чекати тут, – Маркус пройшовся зосередженим поглядом по колу і все ж сам вхопив Стеллу за руку. Вона б навіть попручалась, та чомусь не хотілось. Напевно через те, що вона трохи боягузка і не почувається тут досить комфортно.

Хоча кого вона дурить? Хіба що саму себе, бо ж їй було приємно відчувати тепло його руки крізь рукавичку. Та і після кількох днів у дорозі та кількох вечорів у трактирах, його компанія вже не здається такою відразливою.

– Ти тут уже бував? – перервала тишу Стелла, поки вони проривали собі шлях крізь товстий шар недоторканого снігу.

– Не доводилось. Трохи читав про це місце, але не сильно воно допоможе, бо Ліс досить вигадливий.

– Вигадливий? Що це зна-

Затремтіла земля, посипався сніг з гілок. Перед ними почали наростати дві кучугури. Варто сказати – величезні кучугури! Метра три-чотири не менше.

– Що відбувається? – прошепотіла фея, а Маркус завів її собі за спину.

– Я не знаю, але сумніваюсь, що щось хороше.

Стелла відчула, як навколо Маркуса почало наелектризовуватись повітря.

– Ховайся! – крикнув маг.

Сніг осипався і на місці двох кучугур постали два льодяні гіганти! Руки, ноги та голови вкриті величезними бурульками. Надзвичайно гострими, як голки, що зловісно виблискували на сонці.

Стеллі не потрібно два рази повторювати, щоб забрати звідси ноги. Вона швидко покинула поле битви і майже зрослась із деревом, нишком визираючи зі свого укриття.

А подивитись було на що.

Маркус вправно лупив велетів заклинаннями, обламуючи їм шпичаки. Вони, звісно, швидко відростали знову, але видно було, що їм не зовсім приємно. Одному навіть руку відламав, і ліс розрізало шалене ревіння. Кілька магічних імпульсів і Маркусу вдалось звалити їх на землю та сплавити між собою.

– Швидко тікаємо, допоки вони не отямились! – чоловік підбіг до Стелли, міцно ухопив її за руку і потягнув за собою подалі звідси.

Бігли вони дуже довго, щоб максимально убезпечити себе від повторної зустрічі з крижаними чудовиськами. Стелла вже ледь ноги переставляла, тому Маркусу доводилось її буквально тягти.

Через якийсь час і маг вибився із сил, просто впавши на сніг і потягнувши за собою фею. Та вона й не сперечалась, бо сама трималась на ногах лише завдяки міцним рукам Маркуса, що обіймали її за талію.

Зараз тишу порушував лише вітер та їхнє шумне дихання, що ніяк не хотіло відновлюватись. Та й вони і цього не чули за стукотінням серця у вухах.

– Ти як?.. Ми тебе... не поранили... поки бились? – захекано запитав Маркус, уже більш-менш приходячи до тями. Ліг на бік та несподівано знову обійняв її за талію, занепокоєно заглядаючи в сірі очі.

– А? Що? Н-ні... – глибокий видих, – усе гаразд, – глибокий вдих...

Ой дарма!

У ніс одразу забився його запах. І ні, не поту, бо те, дякувати усім богам, ще трималось під кількома шарами одягу. А саме ЙОГО запах, яким завжди пахне його одяг та волосся. Солодкуватий аромат трав та ягід, з яких він робить зілля. Стелла аж облизнулась, чим привернула його увагу до своїх вуст.

Раптом чомусь стало спекотно. І так думки купи не тримаються через ніжні погладжування талії, які навіть крізь купу одягу відчуваються. А зараз так взагалі в голові стало геть пусто, лише пульс б’є набатом.

Маркус насилу відірвав погляд від її блідих губ і знову подивився їй в очі. Фея ледь не втонула в темряві його погляду, аж мурашки шкірою пішли. Що за дурна реакція на цього нестерпного чоловіка?!

Він знову впав на спину поруч, і дівчині аж легше дихати стало. Хоча десь таки гризло розчарування. Вона припідняла голову і озирнулась довкола.

Ну-у-у... Нічого не змінилось.

Сніг. Сніг. Сніг.

Ще більше снігу!

Ялинки з’явились. Гарно. Знову пробудилось відчуття казки. Відчуття свята. А разом із ним – голод.

– Хочу їсти, – заявила фея, глянувши на свого провідника.

– Хороша ідея, зіронько! – усміхнувся він натхненно і піднявся, щоб організувати трапезу з допомогою своїх чаклунських фокусів.

Досить ситно пообідавши, вони рушили далі. Хоч цей ліс і небезпечний, та тут неможливо загубитись. Куди б подорожній не йшов, він завжди дістанеться пункту призначення, а потім зможе знайти вихід. А всі перешкоди в ньому це своєрідна перевірка тих, хто хоче щось отримати від Лісу Химород. Потрібно довести, що ти того вартий, бо нічого просто так не дається ніколи.

Стелла йшла і озиралась довкола в пошуках наступних загроз, та Ліс причаївся. Фея так завзято виглядала небезпеку, що навіть не помітила корінця під ногами і гепнулась обличчям прямо в сніг. Маркус зреагувати не встиг і не спіймав її, ще й натомість почав либитись, коли зі снігу виринуло червоне обличчя обліплене снігом.

– Чого шкіришся, краще б встати допоміг, поважний маже! – буркнула Стелла і сіла, почавши струшувати сніг з обличчя, волосся та одягу.

– Вибач, – хихотнув він і подав їй руку, яку вона відбила. – Та ну, не ображайся, зіронько!