3

Стелла ввійшла до лавки ненависного мага і грюкнула дверима. Підійшла до столу, навмисне залишаючи на його підлозі мокрі сліди від взуття. Маркус, що сидів за столом, як завжди у своєму дурнуватому картузі, відірвався від записів у податковій книзі і широко усміхнувся своїй несподіваній гості.

– Мені потрібна твоя допомога! – випалила швидко та якось знервовано, поки могла з себе вичавити це прохання. На що тільки не підеш заради обіцянок! Навіть на співпрацю з заклятим ворогом.

– Конвалії з Лісу Химород?

– Так.

– Добре, – кивнув чоловік. – Це займе кілька днів. До Нового року вони будуть у тебе.

Він встав з-за столу і натягнув на себе куртку. Схопив біля виходу сумку з провізією та речами, ніби вже знав, що вона прийде і готувався до подорожі.

– Стій! Я з тобою! – Стелла побігла за ним надвір.

– Що? Ні! Це небезпечно! – обурився і відсунув її від дверей, щоб зачинити їх.

– Якщо ти не візьмеш мене із собою, то я тоді краще піду сама, – хмикнула, і задерши підборіддя пішла вперед.

Маркус ухопив її за ліктя і повернув до себе.

– Геть збожеволіла? Загинути хочеш? Нащо тобі туди йти? Я принесу тобі квіти.

– Я тобі не вірю. Ще зіпсуєш їх навмисне, аби мій бізнес зруйнувати!

– Ти нестерпна, знаєш це? – зробив до неї крок, через що раптом стало мало повітря в легенях. – А ще дурна, – от тепер реакція більш зрозуміла – щире обурення. – Але добре, якщо тобі так кортить, то підеш зі мною, – він вхопив її за руку, та Стелла вирвалась.

– Мені потрібно зібрати речі, – заявила і повернула до суміжного будинку. Зайшла і швидко попрямувала нагору, щоб зібрати все необхідне для кількаденної подорожі. Маркус тим часом зайшов до її лавки, обтрусивши сніг з ніг, аби не наслідити тут, і цікаво оглядався довкола, бо йому завжди заходити сюди було зась.

– Ну що, готова? – запитав чоловік, коли вона спустилась на перший поверх із сумкою в руках.

– Так, ходімо, – рішуче відгукнулась Стелла, хоч і страшно було відправлятись до Лісу. – А, ні, стій. Ми не обговорили плату за твої послуги.

Маркус задумливо хмикнув, а тоді підійшов ближче до феї.

– Виконаєш одне моє бажання.

– Яке? – запитала, дивлячись на чоловіка знизу вгору. Чомусь раптом запалали щоки. І чого він постійно отак підходить близько?!

– Скажу, коли повернемось, зіронько, – Маркус лукаво посміхнувся.

– Не клич мене так! І я вимагаю, щоб ти сказав мені зараз! – і чому на нього завжди така бурхлива реакція? – Я одразу хочу знати чого чекати від тебе!

– Спокійно, Стелло. Сказати зараз не можу. Але, якщо воно раптом не відповідатиме твоїм правилам, тоді просто відмовишся від його виконання, згода? – він поклав руки їй на плечі та трохи пригнувся, щоб довірливо заглянути їй в очі. Стелла кілька секунд подумала і буркнула «згода». – От і домовились, – усміхнувся маг і швидко вихопив її сумку з рук, закинувши до своєї на плече.

– Навіть не думай сперечатись, ти мене не переконаєш, – швидко сказав Маркус, коли фея лише рота відкрити встигла, щоб обуритись.

Вони вийшли надвір і попрямували в сторону міських воріт, де зазвичай стоять диліжанси. Стелла озиралась довкола, розглядаючи те, як люди поприкрашали свої будинки, розвісили ліхтарі та кольорові гірлянди. Хтось повз них проносив ялинку, огорнувши ароматом хвої. Із місцевого храму долинали новорічні пісні у виконанні дитячого хору.

Казкова атмосфера...

Та Стеллі було шкода, що вона не встигла прикрасити свою лавку. І тепер, коли повернеться, то певно Новий рік буде зустрічати в сумній хатині. На самоті.

Звісно, якщо її бажання не збудеться.

Діставшись диліжансів, вони рушили в дорогу до Лісу. Не так довго їм у самому Лісі знаходитись, як їхати туди й назад. Три дні ходу в один бік, три в інший. І це все в закритому диліжансі з Маркусом.

Стелла вже почала думати, що краще б сама туди пішла, ніж цілу дорогу слухала, як він розважає інших пасажирів. Язик як помело, чесне слово.

Та от і фея себе спіймала на тому, що іноді посміхалась від його кумедних історій про те, як він бажання виконував. А потім хмурилась. Бо ж то могли бути її замовлення! Міг же, як нормальний маг, виконувати інші завдання. Але ж ні! На зло їй обрав ту ж спеціалізацію і поселився по-сусідству. З часів сиротинця їй спокою не давав!

Почувся якийсь шум і Стелла вскочила на місці. Це була велика помилка, бо вона заснула в Маркуса на плечі, а він теж вирішив відпочити і схилив до неї голову. Та так і хряськнули головами, коли фея різко випрямилась.

– Ай, зіронько, за що ж ти так? – вхопився за відбиту черепушку.

– Вибач, – вона теж сиділа і потирала забите місце. – Нас, здається, гукали.

– Значить, ми приїхали.

Диліжанс зупинився посеред тракту і з нього одразу вистрибнув Маркус, подавши руку Стеллі. Вона спочатку вагалась, розглядаючи його долоню, але все ж вклала туди свої пальчики. Він стиснув її долоньку, від чого шкіра вкрилась сиротами, і Стелла поспішила відпустити його руку.