Поза містом

Але я так не вважав. Усе до чого ми прагнули — це до проблем. Звучить абсурдно, але ми робили речі, що могли би зіпсувати ідеалізований світ. Чому? Тому що, так ми могли би прагнути до покращення; а на конкретний період часу ми не мали цілей, глобальних проблем, що потребували би рішеня. Грибний суп чи бобовий — це не проблема. Так само як купівля нового смартфона — це не проблема. Куди дівся голод, війни, кризи, дефолти та інше? Чи взагалі можливо, що ми це все перемогли? Чи взагалі можливо, що ніхто більше не хоче керувати усім світом?  То чому всі фільми Марвел про це? Чи взагалі можливо, що ніхто з політиків більше не робить помилок? Не знаю. Іноді я пишався такими речами, а іноді гадав, що просто сплю. Та скоро, коли оговтаюся після коми, дізнаюсь, що означає жити. А не існувати. 
Якийсь час я навіть і не думав про це, бо мій батько жив із нами та пиячив. Не надто ідеалізоване життя, так? Але потім же все змінилося. Все. Я не маю на увазі, що життя заключається в проблемах, я маю на увазі, що все життя побудовано на вирішенні питань та прийманні рішень. Так казала мені мати. Але зараз щось все це не сходилося. Я відчував це, та, чим старшим я ставав, тим меньше переймався цим, а просто приймав. 

Ми минали двухповерхові будинки, іноді зовсім маленькі, допоки вони не почали рідшати та рідшати. За містом все було інше, ось чому мені тут подобалось. Мабуть, навіть більше самому, чим із сестрою. Я міг думати про щось та не відволікатись. Бувало, що ми їхали або йшли мовчки, як зараз, але частіше ми розмовляли про якусь дурню та шуткували. 

Поки на нашому шляху траплялися будинки, то дорога була рівна, трава зеленіша, але як тільки ми трохи виїхали й по два боки були дерева, а сама дорога вже ставала не асфальтованою, то різко змінилося все навколо. Стало начебто справжнім. Чим далі, тим більше. Тому я любив бувати тут. Обожнював. Я б переїхав за місто, якби була така можливість. Але наскільки я знаю на це в законі є заборона, щоб не псувати навколишнє середовище. 
-- Чуєш? -- раптово запитала Христі, відриваючи мене від думок. 
-- Ммм? -- я подивився на неї. Ми вже були близько, ще хвилини дві на скейті, та ми би під'їхали до всього того хламу.
-- Як ти дізнався про це місце? 
-- Невже я не розповідав? Це досить довга історія, -- я під'їхав до початку сміттєзвалища та зліз зі скейта. 
-- Ти казав, що ти гуляв довго у той день, але...
-- Я зрозумів, -- ми залишили скейти біля перших ознак сміття та пішли пішки, -- тоді, так як ми досить довго будемо ще тут, думаю у мене вдосталь часу. 
Христі засміялась, а я почав...