Особливі

Я глянув на годинник, щоб зрозуміти скільки в мене часу для всіх роздумів. Думаю, спочатку потрібно буде оглянути все сміттєзвалище, що майже нереально, а потім чекати на неї. Можливо, вона сьогодні і не з'явиться, та є ща завтра й інші дні. Але розповідати про це сестрі не хотілося, бо вона б була в надто захопленому гуморі тоді. Я планував, що поясню наші часті візити туди тим, що мені набридло торчати вдома на канікулах, коли я можу дізнатися щось нове. А як Христі втратить цікавість туди їздити, буде легше відшукати ту дівчину самому: не потрібно буде розглядати сміттєзвалище, як ми це робимо завжди заради знахідок; я просто заховаюсь там, звідки видно майже все, але не буде видно мене. 
Але весь цей план здавався легким тільки на словах, бо коли Христі прийшла до мене в кулотах і топі з довгим рукавом, я зрозумів, що її захопленість, навіть без деталів про ту дівчину, неймовірно велика. Вона посміхалася так щиро, що я посміхнувся їй у відповідь. 
— Ти взяла води, їжу? 
— Так, — кивнула мала та показала на рюкзачок ззаді.
— Добре, тоді ми готові, — я взяв свій скейт, поки вона брала свій. -- Сподіваюсь, ти мамі нічого не казала? 
— Нічого, — вона склала два пальца біля свого рота и провела горизонтально, начебто вказуючи, що її ріт на замку. 

Насправді, Христі була надто миловидною дівчиною. Її волосся завжди було доглянутим, а обличчя чистим, навіть без косметики. Іноді я не міг повірити в те, що в неї немає хлопця. Бо куди вони в біса дивляться, якщо не на неї? Не розумію. 
Я ж таким бездоганним виглядом похвалитися не міг: моє волосся було в постійному безладі, я ніколи не виглядав свіжим, скоріш втомленим. Але це не було так важливо, я був зацікавлений у навчанні, точно не в коханні. Я не знав до кінця чого саме прагну, бо не так легко прагнути чогось, коли в тебе все є. 

Ми вийшли з будинку на вулицю, палило сонце, тож у мене навіть з'явилась думка нікуди не йти, але Христі пішла вперед. 
— Ну, чого ти в біса зупинився? 
Вона добре знала дорогу туди, хоча сама ходити боялась. 
— Так-так, йдемо, — я посміхнувся й став на скейт, поїхав. Тільки після мене вона стала на свій скейт і поїхала поруч. 
— Ти думав про те, що хтось там постійно скитається? 
Я глянув на неї.
— Що ти маєш на увазі? 
— Там дуже багато недоїдків, але ніколи вони не залишаються надовго. Це так дивно, наче їх хтось бере. Але навіщо? 
— Може, безпритульні? -- Я не був упевнений, що це доречно бо...про безпритульних я чув тільки на словах. Іноді мені хотілось пишатися таким досягненням нового суспільства, та було якесь дивне відчуття, наче це все якесь погане кіно з ще гіршим сценарієм, чим міг хтось уявити. Якби я почав про це говорити своїм викладачам, вони б лише посміялися з мене. Думати тепер не було в моді, тож я намагався завжди мовчати. Абсурдно, так? Нове суспільство боролося за свободу слова, а тепер я боюсь навіть висловити свою думку про бодай що-небудь лише з причини, що інші будуть сміятися. 
— Ти вважаєш, що вони існують? Тобто, кожен день вони ночують на дворі й нишпорять по сміттєзвалищу в пошуках їжі? Звучить дико й бридко. 
— Не хотів би цього, але... Я не знаю, — вирішив, що замовчати буде краще, бо дійсно не знав, що ще міг додати. Я хотів би бути розумним, хотів би навчити її чомусь, та, на жаль, освіта була однаковісінька і все, що я міг би розповісти повна маячня й занудна туфта. Типу нас навчають загальним виразам із вікіпедії. До чого мені те навчання, що я можу здобути сам? Як каже моя мати собі під ніс: " Раніше з дурнів робили людей, а тепер навпаки."
— Тим не менше круто ж було б когось зустріти особливого. Як ми. 
Я подивився на неї з легким подивом. 
— Ти вважаєш нас особливими? 
— Так, це ж очевидно, — вона усміхнлась, та почала дивитися навкруги.