*****Бажання Ангела*****

- …прошу тебе… Нехай моя матуся знайде мене.

Дитячий голос лунав, привертаючи до себе, мою увагу. На мить зупинившись, перед головною ялинкою нашого міста, я побачила маленького ЯНГОЛА…Дівчинка, десь п'яти - шести років, із золотистим волоссям, що відбиваючись іскорками від гірлянд, створювали видіння сяючих зірочок в небі. Стояла на колінках, і з сльозами на очах молилась…

Ця картина, що повстала перед мною, гулко відбилось, десь там всередині мене. Викликаючи біль і хвилювання за малютку.

Що вона робить тут, в такій годині саменька? Де її батьки? Чому вона так легенько одягнена?

Не довго думаючи, підходжу до неї. І  з кожним кроком, що я наближаюсь до неї, вона здається ще крихітнішою, мов та Дюймовочка.

- Сонечко! - Торкаюсь її маленького плеча, бажаючи щоб та подивилась на мене.

 І як тільки маленька повертає свою золотоволосу голівку, я відчуваю,  що цього Янгола вже не віддам нікому. Вона моя! І те що хтось, її десь там, шукає! Не змінить мого рішення. Не даремно ж ми зустрілись за годину до Нового року! Вона, мій порятунок…

Я так замріялась, що ми разом будемо робити, і як будемо проводити різдвяні канікули, що не відразу почула як мій Ангел кличе мене.

Прийшла в реальність від її долоньки, такої малесенької, крихітної. Здавалось, що тебе торкається маленька фея, -  фея Дінь-дінь. А від її дзвінкого, мов різдвяні колокольчики голоса, серце защемило і сльози виступили на очах.

- Ви моя МАМА?! - З надією в блакитних очах, спитала вона в мене.

І що відповісти? Якщо скажу ТАК, то це буде брехня. А я не люблю коли говорять неправду, і тому не збираюсь й сама так поступати. Гірко посміхнувшись, здіймаю з себе шапку та коротенький пуховик. Натягаю на золотоволоску, та дивуюсь, яка вона дрібосенька.

Беру її рученятка у свої, та подихом зігріваю, жаліючи що не ношу рукавиць. Піднімаю обличчя, і цілу хвилину вдивляюсь, і закріплюю в пам'яті її риси.

Чорні, густі вії, покривають  віялом такі неземні оченята. Що широко, не скриваючи своїх емоцій, дивляться на мене. Такі  ж брова, та маленький носик. Кінчик якого піднятий вверх. Показуючи що його власниця, дуже весела і радісна дитина. Губки бантики, і такого дивного вишневого кольору, якого я ще не бачила…  А що більш за все привертає до себе увагу, - це рум'яні щічки. Так і хочеться торкнутись до них, і зупиняє мене лише одне! Згадка про те, як колись моя бабуся, мене тягала за щоки. Тому щоб не злякати її своїм поривом, тихонько говорю.

- Мені дуже шкода, крихітко…- Торкнувшись кінчиками пальців до її носика, розуміючи що не втрималась таки. І тяжко видихнувши продовжую говорити. - Я не твоя мама…

 Маленьке диво, прикусивши нижню губу, відвертає свою голівоньку в іншу сторону. Ховаючи сльози, що невпинно почали витікати…

Я перший раз  в своєму житті, не знала що робити. Дітей в мене не було тай не буде, нажаль…Як і меншеньких братів та сестер. Тож,  як заспокоїти малютку я не знала… І видала перше що в голову прийшло.

- Ти ялинку любиш прикрашати?

І тільки задавши це питання, я зрозуміла шо вперше у своєму житті, за хотіла провести, - це священне дійство. От цікаво! Чи залишилось хоть щось цілим? Я так давно не витягала прикраси, дощик і вогники, що й не пам'ятаю чи вони взагалі ще існують.

- Ну, що скажеш? Допоможеш мені з цією справою, а? - Спитала її ще раз, побачивши, що вона мнеться...

На мить, серце зупинилось очікуючи, її рішення. Я розумію як це зі сторони виглядає, але  дійсно не бажаю їй зла. І хоча б один разочок, хочу відчути дитячий сміх, в своїй квартирі. Щоб розвіялась порожнеча, яка там поселилась, ось вже повних десять літ…

Взявши мене за руку, вона промовила:

- Так як батько вчив мене з незнайомими тьотями і дядями нікуди не йти, я не можу вам допомогти. Але цю маленьку перешкоду ми зараз виправимо, чи не так? - Широко посміхнувшись, вона дзвінко проговорила. - Я  Романова Ангеліна Вікторівна, приємно познайомитись…

Ну точно Ангел! Якщо я не помилилась і їй дійсно п'ять - шість років, то вона досить розумненька. Хоча, що це я. Дивлячись в інтернеті на різного віку кіндерів, давно вже усвідомила. Що теперішні  діти, це щось.

- Ну що ж, раз так буде правильнішим, то дозволь і мені відрекомендуватись, - Маргарита Василівна Косач, можна просто Рита. - Легенько стиснула у відповідь її долоньку.

І піднявшись, руками струхнула з себе сніг, що успів оповити мене з голови до ніг. Подивилась на Ангела, яка очікувала подальших вказівок,  ще разок перепитала:

- Йдемо?

Махнувши головою і тихо угукнувши у відповідь, ми направились до моєї квартири.

 По дорозі, до під'їзду, змогла  розговорити Ангела . І ось що виходить!

Хто її мати, вона не знає. Тому й стояла перед ялинкою, просячи Боженьку і Діда мороза, щоб той знайшов  її для неї.

На питання, чому вона так пізно була саменька? Відповіла тихо, без емоцій, що  втекла з дому. Посварившись із черговою батьковою пасією…

Мене обурило те, що він допустив втечу малої дитини. Не вже для нього та краля, цінніша за власну доньку? От попадеться він мені в руки… Знатиме як забувати за неї.

Також дізналась, що її батько той самий бізнесмен Романов Віктор Андрійович. Що заполучив усі торговельні центри нашого міста, і не тільки їх.   Що він за людина! Не знаю, але чула багато цікавого про нього. І те що він ласий до блондинок, і звісно про його поганесенький характер.