Розділ 4

Макс

Наступна зупинка міська лікарня і тут я замислююсь. Та ну нафіг. Цього не може бути. Це занадто банально, щоб бути правдою. І ще більш неправдоподібно.

Яна поспішає потрапити до лікарні, перестрибуючи через сходинки на вході і я ледь встигаю за нею. 

Я звісно можу одразу переноситись у потрібне місце, але тоді я можу впустити щось важливе, або когось важливого на її шляху. Тому покроково слідую за нею. 

Вона пробігає по коридору, зупиняючись перед білими дверима. Знімає шапку, розмотує шарф і робить довгий видих, вирівнюючи дихання, перш ніж взятись за дверну ручку. 

Невже за цими дверима її коханий? Можливо, він навіть важкохворий, або в комі, як варіант. Як я раніше про це не подумав? Це багато чого пояснює. Адже людина в комі має зовсім іншу енергетику, її стан пов'язаний з двома вимірами одночасно і це дійсно може загнати будь-кого з нас в глухий кут. 

Поки варіанти крутяться в моїй голові, вона заходить до палати. 

– Привіт. Я вже тут, –  вітається з чоловіком у костюмі оленя. – Хто я цього разу? – усміхається, торкаючись його червоного носа.

– Привіт, люба, – цілує її в обидві щоки. – Сьогодні ти сніжинка. Заціни, – дістає з шафи блакитну сукню, розшиту сріблястими сніжинками. 

– Це щось новеньке, – зачаровано роздивляється сукню. 

– Ага. Вся увага буде на тобі, бо з Сантою ми сьогодні пролетіли. Андрій подзвонив і повідомив, що у нього не вийде прийти. 

– Але ж сьогодні Різдво і всі чекатимуть на Санту, а не на оленя зі сніжинкою, – зітхає, сідаючи на стілець та притискаючи до себе сукню.

– Знаю, сонечко, але де ж я його знайду в такий час. Скажемо, що у Санти термінові справи на північному полюсі.

– Я все розумію. Просто розчарована, що саме сьогодні ми не маємо Санти. Ну ладно, – підхоплюється на ноги. – Що маємо, те маємо. Будемо імпровізувати.

– Такий настрій мені подобається, – радіє олень. – Я піду за кавою, а ти поки перевдягайся.

Дивлюсь, як він зачиняє за собою двері і переводжу погляд на Яну.

Ах ти чорт! Ну що ж ти така швидка? Знову прикриваю рукою очі. Рахую до двадцяти і обережно розтопирюю пальці, щоб лише мигцем глянути чи вона вже одяглась.

Вона активна, по можливості життєрадісна і вже вдруге роздягнена переді мною. Її ритм життя тримає мене сьогодні в тонусі, а загадковість не дає можливості розслабитись, бо я все ще в пошуку її маленької таємнички.

– Ну хто ж придумав пришити тебе позаду, – чортихається, з усіх сил намагаючись дотягнутись до бігунка на блискавці. Тій, що на спині. Ну і щоб застібнути яку, мало просто мати довгі руки та гнучке тіло, тут потрібна важка артилерія – допомога.

Може я і не лицар в обладунках, але сьогодні я можу бути для неї… Сантою.

Трохи сплющених думок, поки покидаю приміщення через стіну і от я вже по інший бік дверей, тримаюсь за дверну ручку в костюмі Санти. Ну майже Санти. Скоріше сучасної його версії. Адже не думаю, що мені будуть до лиця штучна борода та накладний живіт. А ще… А ще це чудовий привід познайомитись з Яною особисто. Хитро? Скоріше вимушена необхідність, бо я вже не знаю з якого боку до неї підійти, поки годинничок веде свій відлік.

Стукаю у двері та відчиняю, не очікуючи на запрошення.

– Привіт.

Яна застигає все в тій же позі, в якій я її залишив, але швидко осмикує руки.

Ну привіт тобі особисто… Яна. Нарешті мені не потрібно ховатись від неї. І хоча я не впевнений що зі всіма ступенями захисту корпорації, вона бачить мене справжнього, але принаймні я не примара, яка мала ховатись по кутках її квартири та кабінету.

– Допомогти? – киваю, натякаючи, що помітив її маленьку проблемку.

– Привіт, – відповідає недовірливо. – А Ви хто?

– Санта, – пригладжую свій червоний кардиган з білим пушком по краю. – Не схожий?

– Цікавий апгрейд, – відступає на крок назад, змірює мене поглядом і правий кутик її губ здіймається в грайливій усмішці. – Мені подобається.

Розвертається до мене спиною і я сприймаю це, як запрошення допомогти із застібкою.

Здається, я трохи розгубився від того, як легко вона погодилась на мою допомогу.

Три кроки. Затамовую подих. Берусь за бігунок і веду вгору. Палець випадково торкається шкіри і по її тілу біжать сироти. Я відчуваю їх, коли вже вдруге торкаюсь її спини, але вже не випадково. Навмисно. Просто тому, що не зміг втриматись.

– Дякую, – різко розвертається, коли бігунок досягає свого піка. – Так Ви від…? – 

– Дениса? – кажу ім'я навмання.

Вона усміхається і здається, я вже починаю звикати до її усмішки.

Кожного разу вдивляюсь в обличчя. Чекаю на неї. І все б нічого, але я не повинен прив'язуватись до клієнтів. І до неї не буду. 

– От і чудово, – хлопає в долоньки. – А то наш олень вже засумував.

Чорт, я забув за оленя. 

– Я тобі взяв…, – а от і наш олень зависає на порозі з двома стаканчиками в руках.

– Привіт, я Макс. Денис сказав, що вам потрібен Санта і от я тут. 

Як і очікувалось, олень не задає зайвих питань, про те хто такий Денис і як я тут опинився.

Його цікавила лише наявність мужика в червоному костюмі, і от він його отримав.

– Радий знайомству Санта Макс, – ставить стаканчики на столик і протягує мені руку.

– Навзаєм, – відповідаю, стискаючи руку у відповідь. – То який план дій?

– Мені подобається твій настрій, – похлопує по плечу. – Бачу, зі сніжинкою ти вже познайомився. 

– Познайомився.

Краще ніж ти думаєш, оленю. Краще ніж ти думаєш.

Може я і не схожий на справжнього Санту, але мішок з подарунками мені дістався справжнісінький і важкий. І хоча подарунки суто символічні та їх реально багато, бо розраховані вони на всіх пацієнтів лікарні, в якій волонтерять ці двоє.

Подолавши, за словами Яни, лише половину шляху ми зупиняємось біля кулера з водою, щоб перепочити. Точніше відпочинок потрібен Яні. І не просто фізичний відпочинок, а моральне перезавантаження.