Розділ 3

Макс

– Дім, милий дім, – наспівую, потираючи руки, коли Яна встромляє ключ в замок. 

І їй не аби як пощастило, що вона не чує, як фальшиво я співаю. 

Хоча, можливо, вона б хоч трохи посміхнулась. Навіть після натягнутої, майже весь день, посмішки, її задумливий вигляд мене трохи тривожить.

Особливо, коли я почув ті слова. Маленький відголосок її думок. Крихітний шматочок бажання. А потім знову тиша. Всю дорогу вона знову мовчала. Як ззовні, так і в середині.

Можливо вдома можна буде щось зрозуміти. Може вона на роботі про особисте не думає, тому і варіантів для розкриття того бажання майже не було.  

Ну що, відчиняй двері, я готовий побачити де ти живеш. 

Яна відкриває двері і я встигаю прошмигнути в середину. Не те щоб я не міг потрапити до квартири самостійно, але я так не люблю ці переходи крізь стіни та телепорти. Це завжди виглядає наче незаконне проникнення. Не скажу, що зараз мене запросили, але тішитиму себе тим, що увійшов я через відчинені двері.

– Я вдома, – промовляє доволі голосно і до неї поспішають двоє пухнастих котів.

Точніше, якщо вірити інформації в теці, то кіт і кішка.

– Привіт, мої хороші, – вішає куртку на гачок при вході і підхоплює на руки рудого кота. – Як ти себе поводив? Не ображав Нону?

Кіт підставляє мордочку під руку господарки, але запримітивши мене, різко сіпається й починає шипіти. 

– Лео, ти чого? 

Кіт шипить та видає дивні звуки схожі на ричання. 

– Тут нікого немає, – озирається. – Ти відчуваєш, що скоро свято? Мій хороший, – притискає його до обличчя. – Я теж за ним сумую. Кожну хвилину, – ставить кота на підлогу і йде мити руки.

Такс… зрозуміло, кіт належить тому, хто викликає у неї ці спогади. 

Я не помилився, тут вдома зовсім інша аура – затишок, думки, спогади, але щоб так швидко проявився винуватець того бажання навіть я не очікував.

Поки дівчина миє руки, берусь до справи.

Рудий кіт. Його шерсть на дивані. Миска з написом “Лео”. Лоток з піском. Спогади про нього. Прибираю все, що побачив у квартирі та все, що зміг знайти в її голові і з відчуттям виконаного обов’язку розвалюють в кріслі.

Яна повертається на кухню і дістає банку з котячим кормом. 

– Готова вечеряти? – торкається голови білої кішечки, а та у відповідь задоволено муркоче.

Сипле корм у миску для кішки і закриває банку.

Ну от і добре. Вона вже забула за кота, а отже і його хазяїна теж з голови викинула. Я розраховував, що вдома буде  легше, але ж чорт, це було занадто легко. Можна повертатись. 

Підводжусь з крісла, щоб покинути квартиру, але вона озирається і я завмираю.

– Нона, а де твій друг? І мисочки його немає. Невже знову заштовхав її під крісло?

Дівчина присідає, заглядаючи під крісло, а я відскакую, хоча головою і розумію, що вона мене не бачить.

– Леоооо, – вона гукає кота, а я стою посеред кімнати з відвислою щелепою, бо я ж, чорт забирай, стер того рудого дурбелика з її голови. – Ну як захочеш – поїси, – сипле жменю корму на місце, де до цього була його миска.

Як це можливо? Як вона може пам'ятати про нього, коли я так ретельно почистив спогади про кота, сподіваючись, що це торкнулось і того, кого їй нагадує цей самий кіт. 

Я стою посеред кухні в шоці, а Яна дістає з шафки продукти, розкладаючи їх на стільниці. І поки вона заварює собі чай, я підходжу ззаду. Стою так близько, що якби вона могла мене відчувати, то мій подих вже б лоскотав її вухо, а спина відчувала тепло мого тіла. Але вона не може ні бачити, ні чути мене поки я сам цього не захочу. 

Рука так і тягнеться торкнутися її, накрутити на палець пасмо її волосся і подивитись чи триматиметься ця пружинка, коли я зніму її. І я ледь стримую себе, щоб дійсно не зробити цього. Проте, не соромлячись нахиляюсь до її шиї і втягую ледь відчутний квітковий аромат. 

Заглядаю через плече, спостерігаючи, як вона мастить булочку джемом, прислухаючись до її думок. А вона заправляє пасмо за вухо, тривожно повернувши голову в мій бік.

І я завмираю. Знову. Не може цього бути. Вона не може ні бачити, ні чути, ні відчувати мене. Повторюю собі знову і знову, але все одно роблю крок назад. Відступаю. З острахом. З дивним відчуттям в середині.

– Ти так любив цей джем, – облизує ложку, усміхається, а в її голові звучить пісня. 

Пісня. Ще одна зачіпка. Ще одна можливість зачепитись за спогади. Віднайти їх, щоб дістатись до того подразника, який їх викликає і нарешті повернутись додому. 

Якщо він пішов, то вже ніколи не повернеться, і чекати цього так само марно, як чекати, що електричка на яку ти не встигла, здасть назад. Змирись з цим, дівчинко. Промовляю, як вирок, перш ніж взятись до справи.

Поки Яна п'є свій чай, я стираю до біса з її голови нав'язливу мелодію, та спогади, які пов'язані з нею та зі смаком полуничного джему.

Коли навколо стає тихо, я видихаю із полегшенням, хоча задоволення від виконаної справи не відчуваю. Все ще прислухаюсь до думок. Все ще уважно спостерігаю за її діями. Намагаюсь зрозуміти чи спрацювало цього разу.

– Я сходжу до лікарні і скоро повернусь, – звертається до кішки і знімає через голову светр, під яким тоненькі смужки бюстгальтера тримають пишні груди.

Ох ти чорт! 

Відвертаюсь і прикриваю рукою очі. Навіщо? Не знаю. Це було так неочікувано, що здалося наче просто відвернутись не достатньо. 

Вона думала, що сама у своїй квартирі. А я навіть не подумав, що таке може статись посеред вітальні. Та й взагалі я не звик ховатись за примарною версією себе.

Зазвичай все набагато простіше і я виявляю та видаляю небажані бажання майже одразу, без необхідності ховатись. Крім цього разу. І це бісить. Хоча безперечно і пишні бонуси в цьому теж є.

Відкриваю очі і повільно обертаюсь в надії, що вона хоч щось на себе одягла або як мінімум прикрилась.

– Не сумуй, – каже на прощання Ноні, знімає з вішака куртку і відчиняє двері.