Розділ 2

Макс

– Ну привіт, – змірюю поглядом чотириповерхову будівлю, яку займає офіс компанії де працює наша славнозвісна… чи скоріше сумнозвісна Омельченко. 

А як ще її назвати, коли минуло три роки, впродовж яких з нею працювали два відділи, а її дивне бажання все ще не здійснене і не стерте. 

Коли це звичайне бажання, загадане у пориві емоцій і забуте  вже наступного дня, то такі видаляються рядовими співробітниками нашого відділу майже миттєво, щоб їх місце зайняли нові більш цінні бажання. Але якщо бажання з якихось причин не виконується і переслідує його створювача, спонукаючи загадати його вдруге, то тоді вже до справи беруться такі, як я. Тобто ті, хто здатен видалити не тільки саме бажання, а й спогади про нього та тих, хто з ним пов'язаний. Тому я не можу перестати обурюватись, як в корпорації взагалі дозволили статись такому інциденту і чому одразу не звернулись до мене, коли мій колега зазнав фіаско.

Такс… Четвертий поверх – є. Бухгалтерія – є. Яна Омельченко – є.

Двері до кабінету відчинені, а сама дівчина сидить за столом, схилившись над паперами.

Озираюсь навкруги. Звичайні офісні меблі. Ноутбук на столі. Фікус у куточку. Простувато. Без пафосу.  

Звісно що я Яна мене не бачить, тому я спокійно сідаю у крісло навпроти й закидаю ногу на ногу, уважно розглядаючи дівчину, й намагаючись зазирнути за завісу її спогадів. 

Може і собі путівку купити бодай кудись. Не далеко. Бажано на море. І вівсянку треба купити. Беее, не люблю її. Але лікар сказав, що… і вітаміни треба придбати, бо без волосся скоро залишусь. Може в Буковель рвонути, в чані попаритись. Точно, бульйон зварити треба. Це теж корисно і вівсянку можна не їсти. І пакети для сміття закінчились…

Зупинись, чорт забирай! Хочеться крикнути коли вона перескакує від чану до бульйону. Мені потрібні твої бажання, а не список покупок.

Яна задумливо торкається пальчиком язика, зволожує його та перегортає сторінку. І все б нічого, але є щось у цьому русі, що викликає занепокоєння в моїй голові, змушуючи уважніше їх роздивитись.

Наче звичайне дівчисько з рудими хвилястими пасмами, розсипом ластовиння по кирпатому носику та блиском в зелених очах. Хмм, а в житті вона навіть симпатичніша ніж на фото.

Але є в її красі щось нестандартне, щось занадто глибоке для поверхневого погляду сторонніх очей. Щось, що змушує дивитись уважно. В тиші. Читаючи між рядків.

Можливо вся справа у посмішці, яка прикрашає її наче гірлянда новорічну ялинку? Ще б пак, навела шороху зі своїм бажанням і продовжує собі жити приспівуючи, поки в нашому офісі висять цифри зі зворотним відліком, які наводять страх на всю корпорацію.

Нахиляюсь вперед, намагаючись розгледіти ту невидиму нитку, яка тягнеться від неї, але вона підіймає на мене свій погляд. Вона дивиться на мене. У вічі. Уважно. Не наскрізь, а в глиб. Цього не може бути. Вона ж мене не бачить. Це ж смішно. Вона точно мене не бачить. Тоді чому у мене таке відчуття, наче мене щойно спіймали за підгляданням?

Відсахуюсь, а вона переводить погляд мені за спину.

– Можна? – легкий стукіт по дверному полотну і ось вже незваний гість, якому навіть дозволу не давали, вальяжно заходить до кабінету.

Яна випростовується в кріслі, на обличчі широченна посмішка. 

А що це за зміна в поведінці? І що це за погляд такий зацікавлений? 

– Звісно, Валерій Павлович. 

Це точно він. Вона ледь стримується називаючи його на ім’я, можливо раніше він був її котиком або зайчиком. І тепер вона хоче, щоб він повернувся. Ах, Яна, Яна. Нехороша дівчинка. Сохнеш за Валєркою. Я навіть трохи розчарований. 

– Ти вже закрила сьогоднішні заявки? 

– Майже, якраз працюю з ними. Ще трохи залишилось. 

Валерій підходить до столу, а потім несподівано сідає у крісло. 

Моє, чорт забирай, крісло. І мені на руки. 

Підскакую, як ошпарений. Ще мужики у мене на руках не сиділи. 

– Які плани на Новий рік? – спокійно запитує, розкинувшись в моєму кріслі. 

Я ж тим часом сідаю на край стола, роздивляючись модного кренделя в дорогому темно-зеленому костюмі. Теж мені Грінч на мінімалках.

– Їду з міста. Далеко. На всі свята. Подруга оплатила готель. Машка.

Опа. А хто тут у нас маленька брехунька?

Я звично її планів не знаю, але мова її тіла, швидка відповідь завченої фрази говорить про те, що нікуди вона не їде. Але навіщо вона бреше, якщо хоче його повернути?

Чортове дівча, вже і мене заплутала. Частина її спогадів заблокована чи то нею самою, чи то невмілими діями нашої корпорації, тому пробратись до її голови мало, там ще треба добряче поблукати. Я думав, що спостереження за нею у її звичному середовищі дасть хоч якийсь результат, але стає тільки гірше. Вона зовсім не думає про своє бажання, а її слова розходяться з діями.

– Ну і добре, що тобі є чим зайнятись на свята. А то я подумав, що може у тебе планів немає. 

– Є плани, – знову випалює.

– Ну доробляй тоді звіти. Скинеш мені коли закінчиш, – підводиться з місця й соває руки в кишені своїх вузеньких штанців. – І графіки зроби, будь ласка.

– Добре.

Киває, дивлячись на дівчину. Уважно дивіться. Обмацує поглядом. Стискає щелепу. І йде. 

– І порівняльний графік з минулим роком зробиш, як цей рік закриєш,  – озирається через плече. 

– Звісно, – все так само панічно усміхається. 

– Молодець.

Він взагалі в курсі що вона бухгалтер, а він їй тут завдання на право і наліво роздає. 

Щось мені цей хер не подобається.

– Бла, бла, бла, – по дитячому кривляється у нього за спиною, а я здивовано втуплююсь в неї поглядом. 

– Ти щось сказала? – обертається у дверях Грінч.

– Кажу…. бажаю Вам гарного Різдва, Валерій Павлович.

– Дякую, Яна. І тобі гарного Різдва.

Ох ти ж, Яна. Я думав що вона за керівником своїм впадає, а вона он який концерт влаштувала. Плани на свята вигадала. Посмішку на обличчя натягнула. За спиною концерт влаштувала.