Розділ 1

Макс

Я так мало спав через ці свята, що скоро буду рухатись на автоматі. Я і так вже схожий на робота, виконуючи цю до божевілля нудну роботу з року в рік. Хтось хоче повернути коханого, хтось грошей хоче по - більше, хтось хоче чортове цуценя, а комусь подавай діаманти. Вони постійно чогось хочуть.

Навіть коли бажання не здійснюється впродовж року, вони знову його загадують. Наче з першого разу не розуміють натяків від Всесвіту, що воно (оте загадане в моменті) їм не потрібно.

Думають, що недостатньо просили, або замало зробили і зрештою загадують його знову. Але вони не враховують одного – якщо таке бажання повторюється вдруге, система сповіщає про це, як про аномалію. І тоді у мене з'являється робота.

В чому вона полягає? Я один з тих хто… виконує? Теж так подумали? Аж ніяк ні. Я один з тих, хто стирає нездійснені бажання, як нав’язливі та непотрібні.  

Чи ви думали, що всі ваші бажання здійснюються? Навіть найзаповітніші та нереальні? Серйозно? Впевнений, що саме так ви і думали. Облом. 

Ні, вони не здійснюються. Якщо протягом року загадане бажання не здійснюється і його загадують знову, то його стирають. Так, отак просто стирають. Адже навіть у світі бажань має існувати рівновага. Якщо в системі зависає багато нездійснених, але все ще актуальних, бажань, то нові бажання не формуються. Тому, щоб звільнити простір для нових, треба видалити старі.

Хтось скаже, що ми не маємо права лізти людям в голову, і матиме рацію, але якщо вже по чесному, якщо ви хочете, щоб ваші бажання здійснювались, то маєте бути готові і до того, що деякі з них будуть видалені. Іноді навіть разом зі спогадами.

Але це неминуче, тому що… просто тому, що це псує статистику корпорації та й взагалі ставить під сумнів саме її існування. А хто ж цього хоче? Точно не моє керівництво. Тому бажання або здійснюється, або стирається. Третього не дано. 

Відпиваю з паперового стаканчика каву і притуляю до вуха темний екран телефона, роблячи заклопотаний вигляд, щоб не зупинятись поруч з колегами, які згуртувались біля входу, домовляючись про вечірнє святкування.

Киваю, вітаючись, і стрімко крокую до ліфта. 

– Ти йдеш до бару з усіма? – поруч стає Теодор.

Чорт! Не встиг.

– Ні, – натягую на обличчя посмішку. – Інші плани.

– Шкода, – зітхає, заходячи зі мною до ліфта.

І дійсно шкода. А, ні. Не шкода, бо планів у мене немає. Я просто не хочу йти на збіговисько мало знайомих людей. 

Я працюю в корпорації вже три роки, але лише тому, що робота не пильна. Прийшов, стер непотрібне бажання, пішов. Ні емоцій. Ні жалю. Ні співчуття. Основне правило – не прив'язуватись до людей. 

У відділі здійснення бажань завжди ажіотаж та хаос, а на стіні висить екран, який показує, кількість здійснених за день бажань, скільки на черзі, які першочергові, а які можуть почекати.

В період свят вони працюють цілодобово, але все одно з острахом косують на нас. Тих, чий виклик свідчить про те, що вони не впорались. Що через них, якась рандомна людина у світі буде позбавлена спогадів про заповідне бажання. 

– Що за…

Кабіну починає трясти. Світло миготить. І Ліфт зривається в прірву.

– О, Господи, ми загинемо! – злякано тараторить Теодор, хапаючись за поручень. – Ми всі загинемо! – падає на підлогу. – Тому що не треба лізти в життя людей. Я про це сто разів вже казав. О, Господи!   

Цифри біжать у зворотному напрямку зі швидкістю звуку. Поверхи пролітають перед очима… 65…59…41…37…28… Різкий ривок. Зупинка. Серце, бляха, в п'ятах. Видихаю.

– Що це було? – підіймається з підлоги Теодор, притримуючись за поручень й спостерігаючи, як цифри на табло знову повзуть вгору.

– Може проблеми з електрикою, – струшую з руки каву, яка примудрилась пролилась навіть через маленький отвір у кришечці. 

– Не схоже, – зависає, коли двері ліфта відкриваються, а сам хлопець втуплюється поглядом у величезні цифри, які висять просто у повітрі посеред дворівневого холу нашого офісу.

– Що. За. Чорт.

Тільки придивившись уважніше, помічаю, що вони ведуть зворотний відлік. Відлік до чого?

– Максе, – підбігає до мене, почервоніла від швидкої ходи, Мері. – Тебе викликають. Терміново.

І все б нічого, але вона секретарка мого боса, що аж ніяк не радує. От тобі і посидів тихенько.

– Навіть каву не дали допити, – під нетерплячим поглядом Мері, одним ковтком осушую стаканчик і викидаю його у смітник.

– Ну нарешті, – вигукує бос, коли я переступаю поріг його кабінету. – Закрий двері.

– Що сталося? Чому всі такі сполохані?

– Це кінець. Все, догралися, – відкорковує пляшку і хлюпає трохи в чашку з кавою, а я кидаю погляд на справжній годинник, на якому ще навіть дев'ятої немає. Зарано бос вирішив підзаправитись. – А я знав, що так буде. Знав. Ще минулого року, коли вона знову його загадала.

– Хтось мені сьогодні пояснить у чому справа? 

– Кінець нам, – відпиває з чашки й кривиться.

– Нормальною мовою, – хмикаю, сідаючи у крісло навпроти.

Кріс видихає, заспокоюючись, сідає за стіл і підсовує до мене теку.

– Яна Омельченко, – читаю напис на обкладинці.

– Так. Це вона у всьому винна.

Яна Омельченко. Тридцять один рік. Бухгалтер. Волонтер. Не одружена. Має двох котів. Хм… наче ще замолода, щоб стати кошатницею.

– Наче звичайна дівчина, – відкладаю теку. 

– Звичайна? Та вона ніяк не заспокоїться зі своїм бажанням. З року в рік одне й те саме. Одне й те саме. Трясця її матері! А тепер що? Га? Зворотний відлік пішов, щойно вона загадала його знову. Втретє лише на Різдво. А технічний відділ нічого зробити не може. Наче пороблено.

– Втретє? Чому система раніше не розпізнала?

– Система показувала аномалію ще минулого разу, але ми нічого не могли зробити. Якби вона загадувала багато різних бажань, то система була б перевантажена, але вона загадує одне й те ж бажання на всі свята – день народження, день янгола, Миколая, Новий рік, Різдво. У відділі здійснення бажань вже всі варіанти перебрали, а вона знову і знову загадує – “Повернись до мене”. І ніхто не знає у чому справа. Хто має повернутись – хлопець, песик, молодість? Тому хоч аномалію і показує кожного разу, але рівновага зберігається. І якщо інші свята не рахуються, то Різдво – це ж магія, це дива. І втретє загадане на Різдво бажання… Чорт, це провал. От тобі й диво.