- 7 -

Прокинулася я від того, що сонячні промені безжально били в очі крізь високі вікна, прикрашені важкими оксамитовими шторами. Балдахін над ліжком був того ж кольору - глибокого бордового, і разом із пуховою ковдрою створював відчуття, ніби мене тримають у розкішних, але трохи задушливих обіймах.

М’яко. Тепло. Затишно. Камін яскраво палає.

Стоп!

Який ще камін? Який, до біса, балдахін?

Залишки сну миттю зникли, наче їх злизав холодний вітер. Я різко сіла на край величезного ліжка й закрутила головою. Де я? Це точно не моя квартира. Шпалери на стінах чужі, і запах у повітрі інший - не знайомий домашній, а якийсь пряний, змішаний із ледь відчутним ароматом деревини.

Зістрибнувши на підлогу, я мало не зойкнула від несподіванки: ноги потонули у густому ворсі килима по щиколотку. На мені лишилися лише старі шорти та футболка - моя імпровізована піжама. Поруч, ніби спеціально підготовлені, лежали капці, халат і теплі вовняні шкарпетки.

Оцінивши чиюсь турботу, я хутко натягла все на себе і вирушила на розвідку.

Будинок виявився величезним, з коридорами, які нескінченно петляли, і при цьому майже моторошно безлюдним. Я йшла довго, приглядаючись до вітражних вікон, старовинних картин і канделябрів, які здавалися більше декорацією до історичного фільму, ніж реальністю. Нарешті, після, мабуть, пів години блукань, я опинилася у просторій залі.

Високі стрілчасті вікна заливали приміщення світлом, у каміні дійсно палахкотів вогонь, і перед ним, за різьбленим столом, сидів чоловік, занурений у читання книги. Він, мабуть, відчув мою присутність, бо підняв голову, і наші погляди зустрілися. Світлі очі спокійно й уважно вивчали мене.

Не знаю, що відбилося на моєму обличчі, але його рука машинально потягнулася до темно-сірої купи матерії, перекинутої через спинку крісла. Я відразу зрозуміла, що це - його мантія. Поспіхом махнула головою, даючи знак, що не варто. Він завмер, і в ту ж мить його серйозне обличчя осяяла тепла посмішка.

- Із поверненням, Богдано, - тихо сказав він, так, ніби ми не бачилися рік.

Я зітхнула й опустила очі на свої руки.

- Я рукавички вдома забула, - відповіла я, сама не знаючи, жартую чи виправдовуюся.