- 4 -

Незабаром, зручно вмостившись на невеликому дивані, я поглинала гарячий м’ясний пиріг, запиваючи його духмяним трав’яним чаєм і водночас примудряючись базікати з Сандром.

Виявилося, що він - молодший син герцога від другої дружини, чаклунки, чий дар перейшов у спадок саме йому. Країна, куди мене занесло, звалась Грудвор, а правив нею Ренріг П’ятий. Релігія тут здавалася мені своєрідним язичництвом: три головні божества та безліч дрібніших. Відьом і магів на вогнищах не палили, проте їх водночас боялися й поважали.

На питання, навіщо йому був потрібен демон, Сандр одразу змінив тему. Я й не наполягала: яка різниця, якщо в будь-якому разі збираюся повернутися додому?

Про себе я розповіла лише поверхово. Навчаюся в університеті, граю на гітарі в рок-гурті. Готувати не вмію, зате можу в’язати й шити. Маю двох братів - старшого та молодшого. Власне, ось і все, чим могла поділитися з малознайомою людиною.

Після ситної вечері ми засіли за манускрипти та книги. Сандр уважно студіював текст, роблячи нотатки, а я з цікавістю розглядала ілюстрації. Намальовані там істоти були настільки реалістичні, що, здавалося, от-от зійдуть зі сторінок і почнеться фільм жахів.

Тишу, що тривала кілька годин, несподівано порушили. Спершу рипнули двері, а слідом гучний голос вигукнув:

- Сандре, невже твій дворецький не бреше? Ти й справді вирішив покінчити зі своїм чернецьким життям?

Від несподіванки я злетіла з крісла, ще й умудрилася подавитися шматком яблука. Закашлявшись, я радше скидалася на виштовханий з гнізда горобець, ніж на людину.

Чоловік, що ввійшов, був повною протилежністю Сандра - смуглявий, темноволосий, із різкими рисами.

- Віраг, тебе хіба не вчили стукати? - роздратовано кинув Сандр, підходячи до мене, щоб постукати по спині.

- А навіщо? - зухвало відповів той. - Пропустити найцікавіше? Та ні за що! І як же звати цю красуню?

Компліментом це було важко назвати: обличчя в мене червоне, очі сльозяться, туш розмазана. Радше страшко, ніж красуня.

- Красуня сама приходить, її не кличуть, - це все, що вдалося видушити з себе між нападами кашлю.

- Богдано, дозволь представити, - з холодною ввічливістю мовив Сандр. - Вірагальд ед’Бол. Архімагістр некромантії. А ще п’яниця, хам і бабій. А це, Віраг, - дівчина, яка випадково потрапила до мого демонічного кола з іншого світу.

- Он як? - очі некроманта округлилися. Він підійшов зовсім близько, різко схопив мене за підборіддя й змусив задерти голову.

Його погляд був наче безодня: чорні очі, в яких губилися зіниці, затягували всередину.

- Справді людина, - нарешті констатував він. - І, мушу зазначити, жива.

- Ще б пак, - весело кинув Сандр. - Стільки з’їсти мертвий би точно не зміг.

Я промовчала, хоч і знала, що обжерливість - мій грішок.

- Я не про це, - продовжив Віраг. - Вона ж у своєму світі не померла. Отже, повернути її назад можна. І краще зроби це швидше, поки вона не розорила тебе.

Добре, що на мені була мантія Сандра, інакше я б уже кидалася на некроманта з кулаками.

- Якби все було так просто, вона давно була б удома, - відповів Сандр.

- Та годі! - махнув рукою брюнет. - Треба лише запхати її в пентаграму, довести до передсмертного стану, активувати заклинання - і вона опиниться вдома.

Мене аж перекосило. Вбити нахабу мені перехотілося, якраз до того самого “передсмертного стану”.

- Про це я навіть не подумав, - пробурмотів Сандр.

- Я не хочу вмирати! - зірвалося з моїх вуст. Я вже приготувалася боротися за життя до останнього.

- Та хто ж тебе вбиватиме? - спокійно запевнив Віраг. - Лише трішки притиснемо серце. У свій світ повернешся живісінька. Шкода, звісно, але якщо в тебе немає причини залишатися, то йди.

Не роздумуючи, я кивнула. Так, на потяг й концерт я вже запізнилася. Але хоча б зможу повернутися до бабусі, навіть попри снігопад.