- 3 -

Вийшовши з підземелля, ми подолали цілу купу сходів і, напевно, ще більше звивистих коридорів, перш ніж опинилися у світлій, видовженій залі. Уздовж стін тягнулися високі шафи, вщерть заповнені книгами, а важкі портьєри спадали на стрілчасті вікна.

У кутку горів камін, полум’я якого кидало відблиски на полиці, і я не втрималася - кинулася до нього та сіла прямо на м’який килим.

Тепло. Добре. Саме те, про що я мріяла кілька годин тому на засніженій станції. Тепер залишалося тільки повернутися додому. Начхати навіть на лайки за пропущену репетицію. От тільки як потрапити до міста з богом забутої станції, я не уявляла. Потяг я точно пропустила.

Несподівано перед очима виник келих із червоною рідиною. Я настільки поринула у власні думки, що навіть не почула кроків. Кивнувши на знак подяки, взяла напій.

Вино було незнайоме на смак, але дивовижне: в міру солодке й терпке водночас, з ароматом лугових трав.

- Отже, давай розберемося з ситуацією, - заговорив мій супутник. - Спершу познайомимося. Моє ім’я Арсандр ор’Фегор. Можна просто Сандр. Демонолог. Магістр. Тепер твоя черга.

- Я Богдана Степанова. Навчаюся на останньому курсі… філолог.

- Богдана. Богом дана? - уточнив він.

- Так.

- Отже, ім’я до справи не причетне. Добре. Де ти була, що робила й про що думала перед переміщенням?

- На залізничній станції, - почала я, але, помітивши цікаво підняту брову Сандра, пояснила: - це один із видів транспорту у моєму світі. Я чекала на потяг. Сніг ішов, було дуже холодно, я замерзла в дупу.

- Замерзла куди?.. - обережно перепитав він.

- Так у нас кажуть, коли замерз до самих кісток, - відмахнулася я. - Отже, я мерзла, ходила колами, мріяла про тепло й новорічне диво, яке б мене зігріло. А потім - різкий спалах, поштовх, і я опритомніла вже тут.

- Чудо все ж таки відбулося, - усміхнувся чаклун. - У тепло потрапила.

- Це точно, - погодилася я.

У бібліотеці було так жарко, що я зрештою підвелася з підлоги: зняла з плечей гітару, поставила сумку, розстебнула куртку.

Тут демонолог раптом знову пішов червоними плямами. Мені навіть не треба було відстежувати його погляд, щоб зрозуміти причину. Бабуся ж казала: “Не носи ту гидоту, вона всяку погань притягує”. Погань мене не чіпала, зате замість демона в інший світ викинуло саме мене. Череп у колі магічних символів, намальований на моїй толстовці, зіграв злий жарт.

- Думаєш, через нього? - запитала я.

- Можливо, - не надто впевнено відповів Сандр.

Зі злості я стягнула з себе злощасний одяг. Добре, що під ним була звичайна футболка без малюнків.

Не знаю, чи злякався він моєї чергової істерики, чи справді переживав, що я змерзну, але Сандр швидко скинув із себе мантію й накинув мені на плечі.

Знову мене огорнув той самий аромат випічки. У голові майнула підозра: ця річ точно зачарована.

- Вона має одну особливу властивість, - ніби читаючи мої думки, пояснив він. - Допомагає заспокоїтися, повертаючи найщасливіші спогади.

- Це означає, що мої найщасливіші спогади пов’язані з пекарнею?

- Не обов’язково, - усміхнувся Сандр. - Швидше за все, ти просто голодна.

Я прислухалася до себе й справді відчула, як живіт скрутило з голоду.

- Тоді давай спочатку поїмо, - запропонував маг. - А вже потім розпочнемо пошуки розв’язання проблеми.