- 2 -

Прокинулася я в дивному місці - посеред напівтемного залу без вікон, на холодній кам’яній підлозі, яка тягнула сирістю крізь одяг. На стінах висіли темні стяги, а навколо мене у рівному віддаленні стояли п’ять смолоскипів, що кидали тремтливе світло, наче підкреслюючи мою присутність.

У голові одразу зародилася тривожна здогадка. Я повільно опустила погляд на підлогу.

Так і є - пентаграма.

- Як тебе звати, демон? - пролунав у мене за спиною чоловічий голос.

Я завмерла. Обертатися не поспішала, внутрішньо готуючись до найгіршого. Та все ж ризикнула.

Переді мною стояла висока фігура у темній тканині, що спадала важкими складками. Довге світле волосся розсипалося по плечах, у руках він тримав велику, важку навіть на вигляд, книгу. Колоритний екземплярчик, наче з якогось фільму… І симпатичний, принаймні в напівтемряві.

Озирнувшись, щоб пересвідчитись, що ми тут удвох, я вирішила внести ясність.

- Я не демон.

- А хто тоді? - у його голосі відчувалася явна недовіра.

- Людина, - відповіла я, піднімаючись на ноги. - Звичайна людина.

- Звичайні люди в демонічних пентаграмах не з’являються

- Тоді я не звичайна, - пробурмотіла я і вийшла з кола, бо вирішила, що смолоскипи більше заважають перемовинам, ніж оберігають його від мене.

Отут у мого співрозмовника від спокою з’явилася відпустка без права повернення. Його впевненість у собі, зібраність і холоднокровність хутко склали речі та втекли світ за очі. На їхнє місце в повний зріст заявилася паніка.

Очі в чоловіка зробилися круглими й неморгучими, піт з’явився на чолі, а обличчя вкрили червоні плями, різко контрастуючи з його початковою блідістю.

Але паніка не завадила йому витягти з кишені пляшку, відкоркувати й вихлюпнути на мене вміст.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Я обтрусила з себе рідину, що різко пахла полином, розмазала її по щоках і, скривившись від гіркоти, розлютилася. Іншого ефекту цей експеримент не дав.

- Прошу вибачення, мабуть, помилився в розрахунках, - спокійно мовив він і знову втупився у свою книгу.

- Вибачаю, - зітхнула я, збираючись із думками. - А тепер поверніть мене назад.

- Не можу, - відповів він, навіть не піднявши очей від сторінок.

Даремно він так. Я людина творча, легко вразлива, істерика для мене — цілком природна реакція. Тож нерви справді здали.

- Що означає - не можете?! - заверещала я і кинулася на нього з кулаками.

Блондинчик явно не очікував нападу. З подивом витер кров, що ринула з розбитого носа, і лише це змусило його відірватися від книги. Він устиг перехопити мою руку, яку я вже занесла для повторного удару, скрутити її та міцно притиснути мене до себе. Я вмить опинилася нерухомою.

Тепло.

Від цього “недочаклуна” виходило таке бажане мною тепло. А ще він пах прянощами - саме так пахла кондитерська з мого дитинства.

Схлипнувши, я пробурмотіла:

- Битися більше не буду. Тільки поверніть мене додому.

- Не можу. Зараз не можу. Треба піднятися в бібліотеку, можливо, там знайду відповідне заклинання, - м’яко пояснив чоловік, поступово послаблюючи обійми, аж доки я не опинилася на волі.

Тяжко зітхнувши, я полізла в сумку за серветками. Брехати йому сенсу не було, а сидіти з мокрим обличчям - не надто приємно. Витягнувши одну, я простягнула упаковку чаклунові, але він лише пробурмотів під ніс заклинання - і за кілька секунд кров зникла, ніс став на місце. Майстерність… мабуть, він уже не раз користувався цим трюком.

- Ходімо зі мною, - сказав він і, не чекаючи моєї згоди, схопив мене за руку та потягнув із зали.