- 1 -

- Хочу в тепло. Хочу в тепло. Хочу в тепло, - повторювала я про себе, наче мантру, випускаючи при цьому хмарку пару на замерзлі пальці.

Цьогорічна зима прийшла вчасно, як годинник, і не забула прихопити з собою повний комплект - сніг, вітер і справжній мороз, від якого скулило щелепи. Вона застала міські служби зненацька, і тепер бідолашні двірники в поті чола намагалися розчистити вулиці, ковзаючись на льоду та сиплячи пісок у відчайдушній боротьбі з природою.

Але то було у місті. Тут же, на маленькій залізничній станції, цивілізація виглядала якось жалюгідно: від снігу були прочищені лише самі рейки, й то, судячи з нових заметів, ненадовго. Природа щоразу нагадувала, хто справжній господар. “Цивілізація” тут означала ледь жевріючий ліхтарний стовп, який раз по раз кліпав, наче збирався згаснути, та руїни стін - колишньої будівлі, де тепер хіба що привиди могли чекати на свій потяг.

До потягу залишалося ще пів години, але я, злякавшись запізнитися на останній не лише сьогодні, а й цього року, вийшла занадто зарано. У результаті - схожа на снігову бабу, з червоним носом і щоками, що пекли від холоду, - протоптала в глибокому по коліна снігу якийсь геометричний малюнок, маршируючи по колу, аби зігрітися.

Не рятували ані шкіряна куртка на хутрі, ані чоботи на товстій підошві, ані вовняний шарф, який від сирого подиху вже почав тверднути. Рукавички залишилися в бабусі, а шапку я вперто відмовлялася носити - вважала, що вона в мороз лише для дітей. Гітара, яка висіла за спиною, теж не давала тепла, лише натирала плече, а сумка, перекинута через інше, з кожною хвилиною ставала важчою, наче там замість вінегрету була цегла.

Різкий порив вітру змусив мене, застиглу на мить, знову маршувати - цього разу вже навколо власного снігового візерунку, майже засипаного новими пластівцями. Вітер свистів у вухах, підкидав пасма волосся вгору і, здавалось, глузував: “Тобі ще довго чекати”.

Приміський потяг спізнювався. Я нервово переминалася з ноги на ногу: ризикувала запізнитися не лише на репетицію, а й на сам новорічний концерт у клубі. І все через дрібницю: мама, заклопотана, забула вдома холодець, і мені довелося везти його до бабусі в село. Автобуси на зупинці, здавалось, застрягли до весни, сховавшись під заметами, і тепер така ж доля могла спіткати й залізничний транспорт.

- Виконаю що завгодно. Хочу в тепло! - щосили скрикнула я в порожнечу, ніби хтось мав мене почути.

Йоксти… Краще б я мовчала. Бо, схоже, в іншому часовому поясі вже стукнуло дванадцять, і мій відчайдушний крик було прийнято за побажання.

Спалах. Поштовх. Втрата свідомості.