Бажане бажання

- Хочу в тепло. Хочу в тепло. Хочу в тепло, - повторювала я про себе наче мантру своє бажання, випускаючи при цьому хмарку пару на замерзлі пальці.

Цьогорічна зима прийшла вчасно, не забувши прихопити з собою сніг та мороз, заставши всі міські служби зненацька, і тепер ті в поті чола очищали міські вулиці.

Але це у місті. Тут же на маленькій залізничній станції від снігу були прочищені лише рейки. І то судячи з великої кількості снігу, що падав не надовго. Природа все ж таки перемагала цивілізацію. Під цивілізацією я мала на увазі ледь палаючий ліхтарний стовп та руїни стін, що колись були спорудою.

До потягу було ще пів години, та в страху запізнитися на останню не тільки сьогодні, а й в цьому році електричку, вийшла занадто зарано і як наслідок я, схожа на снігову бабу, протоптала в глибокому по коліна снігу геометричний малюнок, намагаючись зігрітися. Не рятували ані шкіряна куртка на хутрі, ані чоботи на товстій підошві, ані вовняний шарф. Рукавички ж були забуті в бабусі, а шапка в мороз, тільки для дітей. Не особливо рятувала й гітара, що висіла за спиною, а перекинута через плече сумка, з кожною хвилиною додавала у вазі.

Різкий порив вітру змусив мене, що застигла на мить, знову маршувати, цього разу навколо малюнка, майже засипаного свіжим снігом.

Електричка спізнювалася, що змушувало мене нервувати. Я ризикувала запізнитися не лише на репетицію, а й на новорічний концерт у клубі. А все через те, що мама забула вдома холодець й мені довелося тягнути його до бабусі в село. Автобуси ж на зупинці застрягли до весни, і тепер така ж доля могла спіткати й залізничний транспорт.

- Виконаю, що завгодно. Хочу в тепло! - щосили скрикнула я в порожнечу.

Йоксть. Краще б я мовчала. Бо схоже в іншому часовому поясі стукнуло дванадцять і мене було почуто.

Спалах. Поштовх. Втрата свідомості.

Прокинулася в дивному місці посеред напівтемного залу без вікон на холодній кам'яній підлозі. На стінах висіли стяги, а навколо мене було розставлено п'ять смолоскипів у рівному віддаленні один від одного.

В голові одразу народилась дивна здогадка і я з побоюванням подивилась на підлогу.

Так і є – пентаграма.

- Як тебе звати демон? - пролунав у мене за спиною чоловічий голос.

Обертатися не поспішала, в думках готуючись до найгіршого. Та все ж ризикнула.

Висока, чоловіча фігура була замотана в темну тканину. Довге, світле волосся розкинуте по плечах. Руки займала навіть на огляд важка книжка.

Колоритний екземплярчик, наче з якогось фільму. Й симпатичний, принаймні задався таким в напівтемряві.

Озирнувшись по сторонах, щоб переконатися, що окрім нас двох, більше в кімнаті нікого не має, я ризикнула внести ясність по даній ситуації.

- Я не демон.

- А хто тоді? – із неабиякою часткою недовіри запитав чоловік.

- Людина, - відповіла я піднімаючись на ноги. – Звичайна людина.

- Звичайні люди в демонічних пентаграмах не з’являються.

- Тоді я не звичайна, - буркнула у відповідь та вийшла з кола, бо порахувала, що перешкода у вигляді смолоскипів заважає перемовам.

От тут спокій с почуттям перевари мого співрозмовника подали в відставку, після чого зібрав речі й втекли не озираючись на інший бік планети. На зміну ж прийшла до цього відпочиваюча, тому повна енергії – паніка.

Очі прийняли форму кола й перестали моргати, піт залив чоло, а по обличчю пішли червоні плями, створюючи різкий контраст початкової білизни шкіри.

Проте паніка не завадила чоловіку витягти з кишені мантії пляшку, відкупорити та облити мене її вмістом.

Декілька секунд нічого не відбувалось, після чого, розмазав по своєму обличчю гірку рідину, що пахла полином, я розізлилась. Іншого результату цей експеримент не дав.

- Прошу вибачення. Я, мабуть, десь помилився в розрахунках, - і як ні в чому не бувало поринув в зміст книги.

- Вибачаю, - сказала я та зібравшись з думками продовжила. - А зараз поверніть мене назад.

- Не можу, - відповіли мені не відриваючись від читання.

Даремно він так. Я людина творча, легко вразлива. Зі мною й істерика може статися, тому нічого дивного, що нерви здали дійсно.

- Що означає не можете? - заверещала я і з кулаками накинулася на чаклуна.

Блондинчик, не чекав нічого подібного, тому з подивом витер кров з обличчя, що хльостала з розбитого носа. Це нарешті відвернуло його від книги й дозволило вчасно перехопити занесену для повторного удару руку, скрутити та міцно притиснути до себе, позбавляючи мене рухатися.

Тепло.

Від цього недочарівника виходило так бажане мною тепло. А ще від нього пахло прянощами, як у кондитерській із дитинства.

Схлипнувши ще раз, я сказала:

- Більше битися не буду. Тільки поверніть мене додому.

- Не можу. Зараз не можу. Потрібно піднятися в бібліотеку, може там знайду відповідне заклинання, - м'яко пояснив чоловік поступово послаблюючи обійми, доки я не опинилась на волі.