Глава 3. Не побачиш

Стеля. Стеля зі світлокамінням, навколо якого згущалася в’язка пітьма. У роті неприємний присмак… алкоголю. Постіль м’яка та велика. Де це він?

Загас різко повернувся, намагаючись намацати поряд Беру. Він широкими рухами долонь шурхотів по м’ятій простирадлі, але… її не було поруч. Пробігшись очима по голих стінах кімнати, він зрозумів, що взагалі нікого поруч не було.

“А взагалі… чи була вона тут?” — важким каменем упала думка в голові, і на серці чомусь стало боляче. Він скривив сам собі кислу гримасу, сидячи на пір’їнах. Дивне й незрозуміле для нього почуття.

“Невже таке могло наснитися?”

Руки й ноги зуділи від виснаження. М’язи… мов після довгої праці. Стан був такий…

“А взагалі, чи спав я? І скільки?”

Без вікон у кімнаті було темніше, ніж на вулиці під місяцями вночі. Тож плин часу, сприйняття та й сам він собі здавався дивним.

Двері рипнули. 

Підлогою поповзла довга змієподібна тінь, оповита ореолом мерехтливого світла.

На бородатому обличчі ватажка з’явилася усмішка.

— Бера, ти…

Але це була не Бера. У дверях, доброзичливо посміхаючись, стояла ХуухЧиме. У руці вона тримала смолоскип, від чого її очі виблискували загадковим сяйвом.

— Володарка готова прийняти тебе й твій клан. Ходімо, — вона жестом показала в бік коридору й вийшла, залишаючи двері відчиненими.

ХайЯр поспіхом одягнувся, застібаючи одяг просто на ходу. Перекинув через голову коштовний тубус і побіг до виходу.

Щось сильно вдарило по нозі, від чого Загас перечепився, впав і прокотився по кам’яній підлозі просто в коридор. Нарешті зупинившись, він розпластався на спині, закинувши голову назад. Мов дзиґа, на камені крутилася дерев’яна дощечка, з дзвінким брязкотом котився кубок, а поруч лежала обгризена кістка, через яку він і перечепився.

— Маленький… — МогоВарша здивовано дивилася на розпластаного ХайЯра.

— “Маленький”… Все ж не сон?

На секунду він закрив очі, щоб поринути в спогади.

— Все ще не виспався? ШиВар чекати не буде.

Вона однією рукою підхопила й поставила на ноги ошелешеного Загаса та жестом наказала рухатися вглиб скелі.

Пітьма коридору нажахано розбігалася вбік від смолоскипа метушливими тінями по стінах. Назустріч постійно проповзали черниці різних рангів, кидаючи у бік ХайЯра привітні усмішки. Спочатку цей рідкий потік холодив серце, але Загас поступово почав звикати до миготливих образів, що виринали з пітьми й у ній же зникали. Він став сприймати це як належне, сміливо дивлячись уперед.

Неочікувано ноги застигли, мов укопані в камінь. Пульс наростав із шаленою швидкістю. Зуби стиснулися, пропускаючи крізь себе переривчасте повітря з повторюваним звуком “го…”.

Стінами зашурхотіли сім гнучких тіней. Цього разу не було світла: ці образи були темнішими за пітьму навколо й розширювалися наперекір смолоскипу. Шиплячі звуки, шурхіт, цокіт кігтів, що врізалися у стародавні плити під ногами… Усе це наростало, ставало гучнішим і об'ємнішим.

ХуухЧиме теж зупинилася. Без страху склала руки на грудях і в поклоні прошипіла:

— Ті, хто дають — мають.

Шиплячий голос із тіні відповів:

— Ті, хто беруть — служать.

По черзі, одна за одною у світло смолоскипа почали виринати зміїні голови на довгих шиях. Вони гойдалися з боку в бік, ніби винюхуючи та шукаючи щось. Їхні широко відкриті пащі скалили щільні ряди тонких ікол, готові миттєво встромитися в жертву. І вони поступово переводили свою увагу на ХайЯра.

— Голог! — вирвалося з тремтячих губ Загаса.

Нарешті все тіло звіра вийшло на світло, усе гучніше скребучи кігтями по камінню. На ньому, звісивши хвіст набік уздовж тіла монстра, сиділа чотирирука МогоВарша в повних, чорних мов смола, обладунках.

— Сестро, — вона опустила голову в поклоні, брязнувши металом, і дуже скоро підняла її.

— Сестро, — повторила жест ХуухЧиме, — як патрулювання?

Одна шия Голога розтягнулася дужче за інші, простягаючи зубасту пащу майже впритул до п’ятирукої МогоВарши. У відповідь вона лише привітно посміхнулася й витягнула долоню внутрішнім боком догори. Голова обережно припала до неї, заплющивши очі й закривши велетенську щелепу, ніби усміхаючись у відповідь. Поки шия повільно просувалася вперед під лагідним погладжуванням довгих пальців ХуухЧиме, інші шість голів розвівалися лихим віялом.

— Усе спокійно в обителі ШиВар.

Їхні голоси шиплячими звуками перемішувалися та швидко танули в пітьмі коридору. Але шипіння та скрегіт монстра, що вже порівнявся із Загасом, — ні. Вони, навпаки, мов розрізали все навколо, будуючи жахливий механізм попередження для кожного ворога, який необачно зайшов у храм.

— Поблизу мене вже пройшло близько трьох сотень тремтячих маленьких створінь хвилин п’ять тому.

— Так, ми замикаємо.