Глава 2. Обитель ШиВар

— Загас — ватажок клану танучого піску! — вигукували три сотні ар’єргарду.

Два тижні тому новий лідер буквально скинув у Потік старого ДууХуча, і відтоді його вірні ХайЯри не замовкали. Раділи, торжествували й вихваляли його… за зраду. Приємну й холодну помсту за те, що сім'ї вічно доводилося ховатися в тіні колишнього лідера. А тепер… тепер на чолі каравану йшов мастодонт Загаса. На його голові сидів господар і, закинувши ногу на ногу, смоктав порожню люльку, пародіюючи ДууХуча.

— Даац, попередь інших, ми майже прибули, — гукнув він через плече командирським тоном, хоча зухвала посмішка на обличчі псувала образ.

— А ти певен, що на нас там чекають?

ХайЯр подивився на свого поплічника як на мале дитя, що нічого не розуміє, та все ж вирішив ще раз пояснити:

— Ми не просто так завітаємо на молитву. Цей пакунок, — він перевів погляд на тубус, що лежав біля стегна під долонею, — я викрав із намету старого. Ці потерті часом папірці з руїн — наша перепустка у світ, у якому ми не знатимемо скрути та важкої праці. Під крилом ШиВар, у синдикаті Шипіння.

Даац мовчав декілька хвилин, дивлячись на сувій. На язиці й у думках щось крутилося, але ніяк не викристалізовувалося в слова.

— Три сотні… Навіщо ми їм?

Ватажок хотів щось відповісти, але на обрію вже вималювався храм, забираючи на себе всю увагу.

На краю ІхЦел, де пісок перемішувався з твердою, сухою землею степів, дивним хаотичним візерунком виріс гірський хребет. Його звивиста структура мов розрізала поверхню, створюючи чітку межу між біомами.

У його підніжжя, просто в скелі, паломники різних рас вирізали дивну арку й альтанку. Щодня вони збиралися там із підношеннями та благаннями, написаними на папірусі. Коли НарГал піднімалася з-за обрію, вони складали підношення біля входу, шепотіли молитву ШиВар і йшли. Іноді перед їхнім відходом до них виповзала одна із сестер милосердя — черниця МогоВар.

Так і цього разу в колі паломників височіла чотириметрова постать уже знайомої Загасу черниці. Двома руками з одного боку вона тримала спис-палицю, у той час як усі інші — а їх було три — приймали їжу-подань від оточуючих. На караван, що наближався, вона зовсім не звертала уваги, навіть коли той зупинився поряд із нею.

Більшість ХайЯрів залишилася на мастодонтах, донизу спустилися тільки ватажок та Даац. Паломники, побачивши маленьку армію, хутко розійшлися й поспішили у своїх справах, залишивши трійцю наодинці.

— ХуухЧиме, ми повернулися! Як і казала Велика, — він схилив голову в пошані, — усе пройшло за планом.

Велетенська напівзмія з людським тулубом, руками та головою мовчки дивилася на землю, де під широченним хвостом, що слугував продовженням тіла, стояли двоє.

— Еее… Ми б хотіли зустрітися з нею.

Голова з сотнями заплетених кіс схилилася набік у здивуванні. Руки сильніше стиснули спис, втискаючи його в землю, а чарівні темно-червоні очі почали палати вогнем.

— У нас є подарунок. Те, що точно сподобається володарці.

Три руки опустилися донизу, брязнувши залізними наручами, і довгі витончені пальці розкрили долоні перед ХайЯром.

— Я б… хотів сам… його віддати. Піднести ШиВар.

Тіло ХуухЧиме почало підніматися все вище над землею на хвості, нависаючи жахливою тінню у променях НарГал. Легкий і неповний залізний обладунок брязкав. Біла туніка розкрилася від вітру, показуючи метал та частково оголене, незахищене тіло. Від цього видовища пальці Загаса застукотіли по тубусу, що висів збоку. Інша рука нервово стискала невеликий меч, який у жодному разі не врятував би його життя. Треба було щось сказати… але язик відмовлявся ворушитися, а подих перехопило. Він стояв мов загнане в кут пустельне звірятко перед хижаком.

— Прошу! Змилуйся! — Даац упав на коліна просто під хвіст, між МогоВаршою та своїм вождем. 

Його голова з тріском вдарилася об кам’янисту степову землю, залишаючи садно. Тіло тремтіло, а витягнуті вперед руки ходили ходуном.

Черниця фиркнула, оглядаючи землю під ногами, але все ж знову сповзла вниз до попереднього розміру. Навидку зібрала листи й подарунки та розвернулася в бік альтанки, усе ще не зронивши ні слова.

— Прошу, зачекай… візьми… — ледь чутно та хрипло, так, ніби він уперше в житті заговорив, важко промовив Загас.

ХуухЧиме, не розвертаючись, вивільнила одну руку й недбало вхопила тубус. Клацнула застібками та зняла кришку. Декілька хвилин Вона розглядала старовинний сувій, погойдуючи тіарою на довгих косах, що спадали до попереку.

— Тц, — цокнула язиком, — із цього треба було почати. Мастодонтів залиште тут. Усі за мною. Заберіть із собою їжу для підношення.

Її слова були ледь чутними в поривах вітру біля гори. Це була загальновживана мова, але кожне слово вона сильно розтягувала, особливо шиплячі звуки. Усе речення розтягнулося, мов у мелодію — заворожуючу й страшну водночас.

— Сам віддаш, — вона простягнула назад знову закритий тубус.

Коли дівчина розвернулася, від попередньої люті не залишилося й сліду. Перед ними знову стояла та сама миловидна черниця. Та сама лагідна посмішка. Ті самі спокійні очі. Наче кілька хвилин тому вона не могла одним рухом розчавити ХайЯра.