Розділ 4

- Ти чув коли-небудь про Примарне місто? Яке зранку з’являється, а увечері зникає? Або навпаки, існує лише вночі, а з першими променями сонця тане, як туман?

- Про примарний поїзд чув, а про місто... Начебто про Синдбада чи Аладіна щось таке читав, або я плутаю...

- Та не важливо, - махнув рукою пан Василь. – Я коли упокоював упирів на будівництві (тут, на Наумова, якраз для новобудов місце розчищали, давні кладовища закинуті зносили), то намучився добряче. Священики своє відпрацювали, а потім ми з напарником закінчували зачистку. Це в 1975 було. Тоді я вперше потрапив у Примарне місто.

Ми йшли з паном Василем по тротуару, навколо шуміли дерева, по дорозі їхали автомобілі, шумів зліва сосновий бір, попереду виднівся високий жовтий будинок. Раптом я почув запах, гидкий, каналізаційний.

- Я спеціально тебе сюди привів, щоб ти пройшов по тротуару в цьому місці й відчув запах, - сказав мені пан Василь, дивлячись, як я морщу носа. - Буквально десяток, може, трохи більше кроків, - і запах зникає. Люди скаржаться постійно. Вже й каналізацію всю почистили, поремонтували, все перевірили сто разів – а запах не зникає. І був він тут, скільки себе пам’ятаю. І тоді, у сімдесят п’ятому теж був. Як аномалія якась запахова. А от як довго тут постоїш, то всяке-різне ввижається. Ми проводили аналіз газу – все в нормі. Домішки сірководню в повітрі допустимі. І що дивно, не всім людям всяке-різне ввижається, а лише таким, як ми, обранцям, обдарованцям.

Пан Василь мав на увазі, що є люди, які відрізняються від інших тим, що гостріше все відчувають, мають краще розвинену інтуїцію, емпатичні здібності... Саме таких брали до нас на роботу.

- І привиділося мені тоді, - продовжував мій колега, - що стою я на великому базарі. Величезний ринок, кінця-краю йому не видно. А поряд якраз чи то зоопарк, чи то загін для тварин, яких на базарі продають. Довгенний майданчик, і тварин там видимо-невидимо: і слони, і ведмеді, і верблюди, і коні якісь, страуси, бегемоти... Коротше кажучи, величезні там тварини були і всі в одному загоні. Але якісь причмелені, наче під гіпнозом. Мовчки стоять, хижаки травоїдних не чіпають, а ті їх зовсім не бояться. Дивно то було. Ну, а в хлівах та загородах для тварин сам знаєш, який запах може бути, тому тут не пахніло парфумами, звичайно. Смерділо капітально! От той запах аж на нашу сторону, в Новобіличі, пробивався. Та й зараз пробивається. Та не про це зараз мова. Отож, дуже здивувався я такій дивовижі. Але ми на роботі своїй і не таке бачимо...

Я кивнув, погоджуючись, бо різне бувало в нас, навіть смертельна небезпека.

- Отож, пішов я між рядами, - продовжував далі пан Василь, - дивлюся на цю чудасію й диву даюся. Наче такі, як і нас тварини, а не такі. Слон головою киває, а з хобота дим іде, фіолетовий. А в тому димові різні фігури ввижаються: то люди з крилами, то міста якісь. І дим той в небо йде і там не зникає, а накопичується. Потім у велику хмару як назбирається, то хтось на неї довге ласо закидає і тягне кудись. Бачу – хмар тих купа вже вдалині поназбирувана. Клубочаться, мерехтять... Верблюди стоять, ремигають, горби в них по одному, по два на спинах. Аж потім бачу, я аж очі протер від здивування, і три горби у декотрих є!  Чотири не помітив, не брехатиму. І такі вони високі, як гора! Може, й більше декотрі горбів мали, всередині тих величезних загорож їх видимо-невидимо! Ведмеді там лежали та спали. А один величезний ходив, ревів сердито. Коротко кажучи - звірі були дивні... А ти нашого слона* бачив? - раптом спитав чоловік.

- Якого слона? - здивувався я.

- Новобілицького, - пояснив пан Василь, наче це звична штука - слон у місті.

- Е-е-е... Ні, не бачив, - похитав я головою, а сам подумав, що слон - це вже занадто.

- Ходімо, покажу, - махнув мені рукою чоловік. - Він тут недалечко. Можеш і залізти на нього, якщо захочеш...

І чоловік пішов уперед, а я почимчикував слідом, дивуючись такому дивному запрошенню.

_____________________

*Відомий український скульптор Юрій Рубан створив для нового масиву Новобіличі великі скульптури Зубра, Ведмедя, Слона та Верблюда. Зубр з`явився останнім, він був більшим, ніж інші тварини. До сьогодні збереглися не всі скульптури. Зубра було знесено під час забудови житлового масиву. Верблюда теж зруйновано. А Ведмідь під час війни отримав "поранення" - уламок ракети відбив йому вухо. Його можна побачити на вулиці, що веде до повороту на місто Ірпінь.