Шеф був не в настрої. Це м’яко сказано. Він був у гніві, чистому й руйнівному. Зовні він був спокійним, підкреслено ввічливим, але всі знали – чекай біди!
Якщо у нього на екрані монітора не висить почата комп’ютерна гра, це значить, що він серйозно злий. А якщо ще починає мугикати слова з пісні «Океану Ельзи» про машину, то все, гаплик, зараз буде катастрофа!
Ось і зараз, Кармен, секретарка шефа, жагуча брюнетка з ідеальною фігурою, віднісши йому каву, виходить у коридор і доповідає нам з Дмитром:
- Ні, «машину» ще не співає.
- То що ти думаєш, кара міа? - питає її Дмитро, наслідуючи слова Гомеса із «Сімейки Адамсів». – Не варто заходити?
- Я б не ризикувала, - щириться Кармен так, що видно два її акуратні ікла, в які вона повставляла крихітні брильянтики.
Ми з Дмитром важко зітхаємо і йдемо знову пити каву. На першому поверсі будинку, де знаходиться наш офіс, є чудова затишна кав’ярня «М’ята», в яку ми ходимо протягом дня випити чудового чорного напою і підбадьоритися. Сьогодні в мене кава вже з вух, мабуть, ллється, тому я беру тістечко і колупаюсь в ньому виделкою. А Дмитро стійко п’є черговий кухлик кави і прикидає всі «за» і «проти».
- Якщо ми йому не скажемо – він нас приб’є! – починає Дмитро.
- Якщо скажемо, теж може прибити, - не погоджуюсь я.
Мовчимо. Дмитро сьорбає, я жую.
- Але ж сказати треба, базар буде точно сьогодні! – скрикує колега.
- Треба, - глибокодумно підтакую я.
- З іншого боку, Кузьма, звичайно, перевірений інформатор, але раптом він помиляється? Раптом це підстава?
- Ризиковано! – погоджуюсь я. – Може, не будемо казати?
- Давай так, - малодушно підсумовує Дмитро, - якщо шеф співатиме «машину», то не скажемо, а якщо ні – тягнемо жереб, і хтось один каже. Навіщо страждати обом?
От за що я люблю Дмитра, то за його залізну логіку. Комар носа не підточить! І справді, інформатор - його, а віддувайся – мені, бо вгадайте, кому випало йти до шефа? Ото ж бо!
Я стояв перед дверима кабінету шефа і не чув ніяких співів. Це дарувало маленький промінчик надії. Видихнув і постукав. Дмитро збоку співчутливо махав мені рукою, тримайся, мовляв. І, вже зробивши крок у кабінет шефа, я почув, як він почав:
- Я не один, ти не одна,
Скiльки людей, стiльки машин,
Ти не одна, я не один,
Мiй телефон дев’ять, один, оди-и-ин!
Дмитро співчутливо застогнав, а я закрив за собою двері. "Ну, Андрію, от тепер точно тримайся!" – билась у голові одна-єдина думка.
- Ну? – набурмосено питає шеф, навіть не зиркнувши на мене. Він сидить у масивному начальницькому кріслі за столом і щось розглядає на екрані комп'ютера.
- Інформатор Кузьма Весельський повідомив, що сьогодні відбудеться Великий Базар, - випалюю я скоромовкою, аби швидше покінчити з цією катавасією.
- Он як? – питає шеф.
Я помічаю, що папери на столі починають дрібно тремтіти, а штори ледь колихатися в такт шефовому мугиканню. Бо він не співає, а починає мугикати під мелодію пісні про «машину».
- Кузьма запевняє, що знає точне місце й час, - я впираюсь у вхідні двері і намацую за спиною ручку. Так трохи спокійніше.
- Де? – питає шеф.
Його обличчя буряковіє, а це поганий знак.
- Київ, мікрорайон Новобіличі.
- І де ж ця діра, хай йому грець? – визвіряєтеся шеф.
Книги на полицях починають підстрибувати, кілька з них падає на підлогу, папери зі столу утворюють маленький вихор, штори живуть своїм окремим життям, колихаючись у повітрі, мов привиди.
- Не знаю, мушу уточнити, - кажу я приречено.
- Досі не уточнив? – шеф піднімає на мене червоні палаючі очі.
- Треба доступ до головного комп’ютера. І наряд на виїзд, тоді все зроблю, - видихаю я останню фразу, заради якої сюди й прийшов.
У кабінеті відчутно потеплішало, від спеки чи від страху в мене виступає на лобі піт. Папери і книги разом вже літають по кабінету в одному великому смерчі, який поступово втягує й важчі предмети. Добре, що шеф наказав прикрутити свій комп’ютер до столу, а стіл - до підлоги, бо якби злетів комп’ютер, то це був би кінець світу, бо без нього наш начальник не мислить свого існування.
Шеф піднімається зі стільця і починає змінюватися, росте ввись і вшир, очі сяють червоним інфернальним вогнем, навколо нього – круговерть всього, що знаходиться в кабінеті.
- Так іди й роби! – кричить він і кидає в мене згусток вогню.
Я спритно ухиляюся (не вперше!), смикаю двері й вилітаю з кабінету. Вже у зачинені мною двері з того боку гупає щось важке. Дмитро винуватим, зляканим і запитальним поглядом дивиться на мене. Кармен, поліруючи свої ідеальні нігтики, співчутливо хитає головою.
- Ну, як? Вийшло? – питає вона.
- Ага, - киваю я, витираючи з лоба піт. – Щоб я коли небудь одружився? Та ніколи! Якщо після кожної сварки з дружиною в мене будуть такі нервові напади, то краще я буду холостяком.
#1597 в Детектив/Трилер
#653 в Детектив
#3865 в Фентезі
#943 в Міське фентезі
Відредаговано: 21.07.2024