Батя

Вони їхали машиною вузькою сільською дорогою. Андрій, у піднесеному настрої, час від часу постукував пальцями по керму в такт музиці з радіо. Олена ж постійно крутилася на сидінні, не знаходячи собі ніяк зручного положення. 

Думка про те, що вони їдуть до її батьків, стискала груди тривогою. Увесь минулий тиждень вони лише й говорили, що про цю поїздку. Бо Андрій наполягав:  

——— Хочу познайомитися з твоїми батьками. Ми ж уже три місяці живемо разом. Я маю право знати, хто стане моїми майбутніми родичами.  

Але дівчина це все одно вважала поганою ідеєю. Навіть зараз, сидячи в машині, вона продовжувала благати:

——— Може, розвернемося назад, поки не пізно?  

На це Андрій лише посміхнувся, не відводячи погляду від дороги:  

——— Та що може піти не так? До того ж, рано чи пізно нам все одно доведеться це зробити.  

Олена невдоволено зітхнула й відвернулася до вікна. Пальцем вона провела по запітнілому склу, залишивши на ньому тонку смугу:  

——— Я маю тобі дещо розповісти, — почала говорити, відчуваючи, як всередині все стискалося сильніше і сильніше. — На випускному один однокласник запросив мене на танець. Тато зламав йому руку. Сказав, що не хоче, щоб мене хтось лапав.  

Усмішка на обличчі Андрія миттєво зникла. Він зменшив гучність радіо й уважно глянув на Олену:  

——— Думаю, тоді твій батько просто випив зайвого. Упевнений, що насправді він вихована та приємна людина.  

Та інтонація його голосу видавала сумнів. Він почав сумніватися, чи варто їхати?

Олена повернулася до нього, не приховуючи гіркої посмішки: 

——— Хочеш, я розкажу, що трапилося з моїм одногрупником, який одного разу вирішив провести мене додому?  

Та Андрій не хотів більше нічого чути. Не хотів піддавати сумнівам своє рішення. Тому сильніше натиснув на педаль газу і зробив радіо голосніше. Двигун загудів гучніше, а машина різко рвонула вперед.  

Через дві години вони зупинилися біля невеликого приватного будинку. Він виглядав затишно й доглянуто. Кущі бузку, що росли довкола, виділяли ніжний аромат, а виноградні грона, які звисали над доріжкою, нагадували зелену арку.

——— Давай поїдемо назад, поки ще можемо, — майже пошепки вимовила Олена, схопивши Андрія за руку.  

Той подивився на неї з теплою усмішкою, хоч у ній було більше терпіння, ніж справжньої впевненості.

——— Ти марно накручуєш і себе, і мене. Все буде гаразд, — погладив хлопець дівчину по тендітному плечу.  

Проте його усмішка вийшла дуже вимушеною. Олена перевела погляд на двері будинку, і її серце знову стислося від поганого передчуття. Щось всередині підказувало: краще було б залишитися вдома. Але Андрій вже вийшов із машини.

Кинувши на неї короткий погляд, він дістав із багажника сумку із сувенірами та пакет із продуктами. Проте Олена все ще залишилася сидіти, стискаючи руки на колінах, ніби це могло хоч якось допомогти.  

Постукавши в бокове вікно машини, Андрій нахилився до неї:  

——— Нагадай мені, як їх звати?  

——— Мама — Олег Вікторович, тато — Яна Борисівна… Ну, тобто…  

——— Я зрозумів, — усміхнувся Андрій і пішов до хвіртки.  

Ворота були відчинені. У дворі не було видно жодного собаки. Все навколо здавалося доволі милим і спокійним. 

Андрій увійшов у двір і постукав у двері. Олена лише мовчки спостерігала, як двері відчинилися, і він увійшов усередину, а тоді заплющила очі, намагаючись приборкати тривогу.  

Минуло кілька хвилин. Відчуваючи, що залишатися в машині більше немає сенсу, дівчина зрештою змусила себе вийти. Вона дістала ключ, увімкнула сигналізацію та, все ще сумніваючись, підійшла до будинку.  

Коли зайшла, її серце наче завмерло на мить. Андрій стояв в коридорі з піднятими руками, а поруч — сумка з сувенірами та пакет із продуктами. Навпроти — її батько, Олег Вікторович, з пістолетом у руках. 

Обличчя батька було напружене, майже перекошене від недовіри та злості, але в очах причаївся якийсь страх.  

——— Ще раз питаю: хто ти такий?! — гаркнув він щосили.  

У Олени перехопило подих, але вона миттєво кинулася вперед, інстинктивно ставши між ними.  

——— Тату, заспокойся! Він зі мною! Пам’ятаєш, я дзвонила і казала, що приїду не одна?  

Батько, все ще не опускаючи зброї, з підозрою прищурився:  

——— Не бреши мені! Це якийсь бандит! Він заліз у мій будинок, щоб мене обікрасти!  

Його слова були гучними, майже істеричними, і Олена відчула, як хвиля розпачу та безсилля захоплює її. Невже він справді не чує? Не бачить?  

——— Та з чого ти це взяв? — крикнула вона. Одночасно із цим жестом показала Андрію, що можна вже опустити руки.  

——— Це ж очевидно! — продовжив Олег Вікторович, не збавляючи тону. — Він знає, що це — пістолет!  

Олена роздратовано зітхнула, підійшла ближче й рішуче забрала зброю з рук батька. 

——— Та це хто завгодно знає! Чи він мав сказати, що це — мильні бульбашки? Де ти його взагалі взяв? Мама знає?

Залишившись без пістолета, Олег Вікторович кинув ще один підозрілий погляд у бік Андрія, щось пробурмотів собі під ніс і, сердито сопучи, пішов у свою кімнату.  

Олена, ледь не грюкнувши дверима за ним, почала розбирати зброю. Її рухи були швидкими, точними, але в очах ще металася буря емоцій. Вона кинула погляд на Андрія, і на мить їй стало шкода його: він усе ще стояв із піднятими руками, шокований і збентежений.  

Андрій просто не розумів нічого і лише через кілька секунд нарешті опустив руки. Він повільно сів у старе крісло біля вхідних дверей, важко зітхнув і подивився на Олену, ніби намагаючись осмислити те, що тільки-но сталося.  

Тим часом вона вже почала розбирати пакет із продуктами. Відчувши його погляд, дівчина підійшла ближче й опустилася до нього на коліна.  

——— Ти як? — запитала вона м’яко.  

Андрій, все ще трохи приголомшений, відкинувся на спинку крісла: