Батон і начиння

Шурх, шорх, тік-ток. Шурх, шорх, тік-ток.

— Я всіх, новачків, запитую, — голос у вази був жіночим, ніжним. — Ти не знаєш, що це за штука, з якою люди носяться останні п'ять років? Прямокутна і в ній багато картинок. Не знаєш?

— Знову почалося, — незадоволено проскреготів ніж. Він стирчав у сушці для столових приборів, вигляд мав знервований, — Що за штука, що за штука... У тебе немає більше запитань?

На кухні було темно, світло вимкнули кілька годин тому. Але тільки коли долинув храп господаря, більшість начиння прокинулося.

Біля старої вази, в яку тепер замість квітів поклали чищені горіхи, лежав свіжокуплений нарізний батон. От він і вирішив долучитися.

— Вибачте, пані, але я одноденка, — шарудячи поліетиленовою плівкою відповів хлібобулочний. — Про те, що тягають люди, я нічого не знаю. Можу розповісти, тільки, як випікають хліб і роблять його нарізним.

— Тільки не це... — втомлено пирхнула дошка для нарізки. — Я тисячу разів чула, як роблять хліб. Ще одного я не витримаю.

— Так, люба, — ніж ледве помітно сіпнувся. — Ти абсолютно права. Гей, дурнику, гей чуєш? Не бажаєш розповісти як ти став нарізним? Мені і дошці буде дуже цікаво.

Ніж зло зареготав.

— А ну припиніть! — ваза тупнула. Вийшло це в неї погано, горіхи заважали. — Ви ж знаєте, що йому більше нічого сказати.

— Знаємо, — прошипіла у відповідь дошка. — Знаємо. І ти знаєш, дорогенька, а все одно мучиш борошняного болванчика запитаннями про гажети.

— Про що? — тихо шепнув батон, але дошка це помітила.

— Гажети, смертничку. Про них. Маленьких тріскунів. Це такі штуки, які люди тримають при собі й рідко залишають.

— А ще, — голос ножа був гордовитим, — вони розмовляють іншою мовою. Прислухайся і ти її помітиш. Гажета тут, звісно, немає, він у кімнаті господаря, але його побратими тут є. — трохи помовчавши ніж їдко додав. — На здоров'я.

Батон прислухався. На кухні й справді стояв дивний, непримітний тріск. Він виходив від мікрохвильової печі, від електрочайника і тостера. Його, також, видавав і настінний годинник, але той був, явно, іншим.

— Помітив, — батон ствердно зашурхотів обгорткою. — А чому в годинника звук якийсь...

Кухня вибухнула. Сміялися всі, крім нього і вази. Струнка скляна пані продовжувала відчувати розчарування за поведінку сусідів. Вона буркотливо тупотіла, і робила б це голосніше, якби їй не заважали прокляті горіхи.

— Що? — не зрозумів батон.

— Старий дурень мріє стати перекладачем, — уперше заговорила ручна м'ясорубка. Як і в ножа голос її дзвенів. — Каже, мовляв, якщо в нього замість хребта батарейка, то він, значить, напівкровка. І наш, і їхній.

— Дурепа. — невдоволено прострекотав годинник. — Ви всі придурки.

Ваза тупнула гучно як тільки зуміла.

— Звичайно ж я не про тебе, подруго.

Ваза знову тупнула, але тихіше і м'якше.

— Я, можливо, — продовжував годинник, — перший, кому вдасться прокласти міст між нашими культурами. Та що я перед вами, скептиками, розпинаюся...

Годинник замовк, знову продовживши тріщати. Безумовно не так, зовсім не так, як це робили троє білявих: тостер, піч і чайник.

— А-ха-ха, — тепер задзвенів ополоник. — Того самого дня, коли мною шинкуватимуть капусту, годинник зрозуміє мову тріскунів. Клянуся! А-ха-ха.

Знову пронеслася хвиля реготу.

— Невже в них така складна мова? — звернувся батон до вази.

Горіхи зашуршали в її череві.

— Не знаю, — відповідала пані. — Я ж не напівкровка. Звідки мені таке знати?

— А чому ви в мене тоді запитували: чи не знаю я, що таке гажети?

— Ну-у-у-у... — задумливо протягнула ваза. — Треба ж якось бесіду зав'язувати, правда? Просто так проводити ніч нудно. Як вважаєш?

Батон промовчав.

До світанку начиння і їжа грали в слова. Годинник продовжував тріщати невпопад, а біляві — на свій манер.

Коли перші світанкові промені пронизали поліетиленову упаковку хлібобулочного, він сказала собі "якщо пощастить, до завтра", і, як і всі інші, замовк.

Шурх, шорх, тік-ток. Шурх, шорх, тік-ток.

Хлібобулочний лежав на підвіконні, до другої ночі від нього залишилася тільки половина. Він дивився у вікно, на нерухомі носики стовпів, що нагадують йому кухонні змішувачі. Одні світили холодним білим світлом, інші — гарячим гарбузовим. Він дивився, як ковзають чорною кригою автівки, як застрибують у трамваї-гусенечки крихітні пасажири, ніби гудзики в петлі. З висоти десятого поверху весь світ під ним нагадував йому розсипані крихти чогось цілого. А втім, це ціле мало назву, воно називалося Місто.

— Страшно вмирати? — запитала ваза, прокинувшись першою. Чищених горіхів у неї всередині за день менше не стало, а вона сама лише трохи припала пилом.

— Ні, напевно, — відповів батон трохи подумавши. — Мені куди страшніше зіпсуватися. На пекарні про це часто говорять. Кажуть, що якщо в їжу — це зрозуміло, а якщо пропадеш — біда. Тоді плямистим напівмертвим полетиш у відро. А звідти в бак, а потім... Краще про це не думати. Це гірше за смерть, коли тебе відправляють на звалище. Коли ти не став у пригоді. Знаєш, що інші так, а ти ні.

— Там цих інших багато, — висловився прицмокуючи відро для сміття. — Повір старому. Я всякого лайна надивився.

— Я в цьому не сумніваюся, — їдко кинув ніж, прокинувшись. — Твоє життя суцільні відходи.

— Долю не вибирають,— філософськи зауважив відро.

Ніж не став заперечувати. Він блищав і цим подобався самому собі. Цього йому вистачало.

— А в тебе є мрія? — запитала ваза. Уже багато хто прокинувся і базікав один з одним, але в них це виходило так, що іншим вони не заважали. Вони говорили зовсім не як люди.

— Мрія? — перепитав хлібобулочний. Він відволікся на черговий трамвай. Сподобалися вони йому.

— Так.

— Не знаю, пані, ─ батон зітхнув. ─ Зараз, не знаю. Коли я був у пекарні, був тістом, то мріяв запектися. Це здавалося чимось неймовірним. Воно, загалом, так і було, але було дуже боляче. Зовсім не так, як я собі це уявляв. А коли нарізали й запакували, то й поготів. І знаєте, все якось дуже швидко: ось ти тісто, мить, і від тебе вже половина. Чи мрію я про щось? Напевно знову стати тістом і мріяти запектися. Коротше кажучи, я пані, мрію повернутися в минуле.