Батьківське тепло

— Синку, вставай! Ти запізнишся в інститут! — пролунав голос з кухні.

Юнак років двадцяти ліниво потягнувся в зігрітому сном ліжку і незадоволено відкрив одне око. Як не хотілося вставати. Добре, що сьогодні вже п’ятниця і попереду вихідні. Саме їх він чекав з нетерпінням весь тиждень. У його найкращого товариша сьогодні день народження і він запрошував усіх до себе на дачу.

— Коля, ти подивися, котра година, а ти досі в ліжку, — сказала миловидна жіночка, з’явившись на порозі спальні свого сина.

Юнак знову ліниво потягнувся. Треба було вставати.

Через півгодини він уже плентався до кухні, звідки розпливався по всій квартирі аромат смачного сніданку. Коля сів за стіл, підпер рукою голову і з незадоволеним виразом обличчя думав про те, що йому треба якось висидіти півдня в інституті, ще й написати контрольну. Важко зітхнув і глянув на стіл, де його чекав запашний сніданок.

— Я буду лише чай, — промимрив і відсунув від себе тарілки з першою і другою стравою.

Мати швиденько піднесла йому запашну випічку.

— Візьми. Сьогодні встала раніше, щоб тобі зготувати. Батькові дуже сподобалося, навіть на роботу взяв.

Коля потягнув носом солодкий аромат і відчув, як розігрався апетит, але виду не подав і, скрививши обличчя, ніби робив послугу, взяв печиво. У нього не було настрою, а коли його не було, він починав вередувати, як мала дитина.

Так от поснідавши, поквапливо одягнув куртку, взяв сумку і, нагадавши, що приїде аж в неділю, швиденько вислизнув у коридор. Мати прослідкувала за ним, поки він спускався по сходам і, посміхнувшись, зачинила двері.

Час в інституті тягнувся, як вічність. Контрольну Коля уміло списав у товариша і нарешті з полегшенням покинув це неприємне для нього місце. Попереду його чекали два веселих вихідних з друзями. Настрій піднявся, щастя знову повернулось і відчуття легкості намалювало за спиною невидимі крила. Коля з радістю попрямував до зупинки.

Пройшло півгодини — автобуса все не було. Час летів далі, змушуючи юнака нервувати. «Що ж це за день такий?» — подумав він, ходячи зі сторони в сторону.

Виявилося, що автобус поламався. Потрібно було чекати вечірній рейс. Товариші постійно телефонували, питаючи, коли він буде. Без нього свято було не свято. Коля — то завжди душа компанії. Жодна зустріч не проходила без нього. Компанійська натура юнака притягувала до себе людей і тому навколо нього завжди було багато друзів і, звичайно ж, закоханих дівчат. Він це добре розумів і уміло цим користувався.

Але зараз могло статися так, що він вперше пропустить одну із самих великих вечірок. Його це дратувало. Він мав такі надії на ці вихідні…

Почало темніти. Люди роз’їхалися, на зупинці уже нікого не було. Останній автобус теж не прийшов. Коля не знав, що робити, і почав телефонувати знайомим, які змогли б відвезти його за місто на дачу. Нарешті один добрий товариш погодився. Коля повеселішав, задоволено потер руки та продовжив чекати.

На вулиці вже стемніло і стало зовсім прохолодно. Осінь сміливо входила у свої володіння. Юнак почав підплигувати та щось мугикати під ніс. Змерз.

Раптом зупинився і прислухався. Хтось поряд шморгав носом. Коля озирнувся. Наче нікого. І тут він помітив, як у куточку ближнього будинку сидить маленька дівчинка і плаче.

— Що це ще таке? — пробурмотів юнак.

Перша думка, що з’явилася в голові, — знову чергова халепа на його голову, на що був багатий сьогоднішній день. Йому не хотілося нікуди встрявати. Кортіло вже швидше до друзів.

І тут, ніби у відповідь на його думки, почав накрапати дощ. Коля озирнувся, чи нема кого поряд, на кого можна було б спихнути знахідку. Але на дворі не було нікого. Тяжко зітхнувши, юнак підійшов до дитини і, присівши біля неї, запитав:

— Чому ти тут сама?

— Я загубилася... — скрізь сльози промовила дівчинка і заплакала ще голосніше.

— Тихо, тихо, — прошепотів і торкнувся її маленької ручки.

Вона була немов крижинка. Дівчинка скрутилася калачиком і тремтіла всім тілом. Колі раптом стало її дуже шкода. Дощ не втихав. Юнак взяв дівчинку на руки і тут зіткнувся з ще одним випробуванням — знахідка почала голосно верещати.

— Тихіше, що ж ти так кричиш? — промовив, примруживши від ляскоту очі. — От халепа...

Він поставив її на ноги і почав розпитувати, де вона живе.

— Дома… — скрізь сльози відповіла дівчинка.

— Дома... угу... — пробубонів хлопець і зняв із себе куртку.

Накинувши її на дівчинку, хотів продовжити розпитувати, але йому зателефонували. Це була мама. Давно він так не радів її дзвінку.

— Ти вже доїхав? — запитала вона.

— Мамо… — почав був юнак, але дівчинка, почувши це слово, заплакала ще голосніше.

— Синку, що там таке?

Коля швидко розповів ситуацію.

— Що ж ти тримаєш бідолашну на дощі? Вези її до нас додому. Ми щось придумаємо. Треба її зігріти, — почулися схвильовані нотки матері.

В цей час дівчинка ще дзвінкіше заплакала. У Колі розболілася голова: треба їхати на дачу, а тут дитина верещить, зараз товариш приїде, щоб його забрати, а мама каже, їдь додому.