Батькові окуляри

Батькові окуляри

Кожного разу сидячи на підвіконні своєї кімнати, я завжди дивлюся в одну й ту ж саму точку. Звичайно , я бачу й усе інше, на що відкривається вигляд з мого вікна, але погляд мій завжди прикутий до однієї будівлі на горизонті – закинутого маєтку генерала Базилевського. Я, як втім і усі у нашому Затишші, називаю цю старовинну віллу просто – «База». Хоч людей у нашому селищі й самих можна охарактеризувати як «повне Затишшя», але навколо цього місця завжди було багато галасу. «База» розташована так, що її видно майже з будь-якого кутка нашого села. Для усіх, хто живе у Затишші ця будівля все-рівно що портрет страшного родича на стіні – усі його бояться, проте й зняти портрет ніхто не може, бо впевненні у тому, що тоді цей родич точно буде являтися їм у снах. Краще най і далі буде на своєму місці – просто будемо кожного разу, проходячи повз нього, хреститися і промовляти «свят-свят-свят». Все точнісінько так, як із «Базою». Ця будівля усіх лякає, проте і знести її ніхто не може. На це є дві причини. Перша – маєток генерала Базилевського є архітектурною і історичною пам’яткою. Друга (моя улюблена) – «База» це місце, де виходять з ладу усі можливі електронні та механічні пристрої, і взагалі «там відбувається всяка чортівня», як кажуть наші із Затишшя.

В якому місці нашого села я б не знаходився, «База» притягує мій погляд наче величезний магніт. От і зараз тільки-но світає, а я, як зазвичай, сиджу на своєму підвіконні, і мої очі напрямлені до неї. Ну, нехай там усі інші і глянути бояться у сторону «Бази», тому навіть і мови не йде про те, аби побувати там. Але я…. чому я все ніяк не навідаюсь туди? Щодня я думаю про той маєток, і це питання завжди висить величезним кругляком у моїй голові. Кожного разу після того, як цей кам’яний тягар нависає наді мною, я опускаю очі вниз. Погляд завжди падає на мою руку, а точніше на компас, який я ношу на зап’ястку. Я відкриваю кришку компаса, і перечитую напис на ній «look around», що з англійської перекладається, як «роззирнись». Після цього я моментально згадую батька, адже цей компас колись належав йому. Тато був хоробрим мандрівником-дослідником. Його точно не налякало б таке місце як «База», а от я все ніяк не наважусь вирушити туди. Мені не вистачає батька, але мама стільки розповідає мені про нього, що у мене складається відчуття, ніби він завжди був поряд, і що я знаю його краще за всіх на усьому білому світі…. на усьому білому світі. Як раз я мабуть єдиний на цьому білому світі, хто наживо його так і не побачив. Звісно ж, що я не єдиний, але іноді прикро, що якісь індійці, що мешкають у лісах Амазонки, мого батька бачили в живу, а я – ні.

В Затишші мій тато – знаменитість – його називають або навіженим, або дурнем. «Як можна було вирушити у таке небезпечне місце, залишивши дружину і сина сиротами? Чим він думав?». У них у всіх одна думка.

Знаючи, що вже не повернеться, тато вислав свого компаса для, ще навіть ненародженого, мене.

• Самійле! Самійле! Семе….

Я чую клацання пальців прямо перед моїм носом. Мамі часто доводиться так робити, коли вона застає мене за тим, як я втупився у компас, або витріщився у сторону «Бази».

• О котрій ти взагалі встав, я гадала ти ще спиш.

Прийшовши до тями, я бачу, що на моєму письмовому столі стоїть торт, а запалені свічки розганяють вранішню напівтемряву кімнати. Мама продовжує говорити:

• Хотіла збудити тебе тортом, а ти вже сидиш тут. Хоча ти, мабуть, і не згадаєш про торт, коли нарешті отримаєш дещо від мене…. Ну, як від мене…. Ось – тримай.

Із задньої кишені штанів мама дістає конверта, і простягає його мені.

• Що це?, - питаю я.
• Відкривай…

Я трохи спантеличений, адже на конверті нічого не написано. Я обережно розриваю папір, заглядаю всередину конверта, і дістаю звідти два складені аркуші. Розгортаю спочатку більший. Це лист.

«Любий, Семе! Вітаю тебе із твоїм тринадцятим днем народження!...»

Тут я вже зрозумів, що цей лист саме від нього…від батька…. Я знав, чому саме зараз я отримую від нього першого листа. Я впевнений, він хотів зробити цей день особливим, адже саме у свої тринадцять років він вперше спробував себе у якості мандрівника. Йому тоді добряче влетіло за таємну поїздку до сусіднього міста, але це поклало початок усьому! Так, настільки добре я його знаю. Я продовжую читати:

«Сподіваюсь, мій компас на твоїй руці. Якщо так, то це означає, що я не помилився, і ти готовий до мого подарунка. Аби його отримати, ти маєш розгадати мою загадку.

Не прощаюся, татко»

Слів виявилося доволі мало як для першого листа за тринадцять років, але мені, насправді, не потрібно було більше. Чесно. Якби, тут було забагато зайвого, це вже був би не мій батько. Отримати від нього загадку – найкраще, що я міг би колись отримати на день народження. Справжня пригода від батька! Хіба може бути щось ліпше?

Я розгортаю менший папірець – це і є загадка. На ньому написано:

«Мої окуляри цікаві –

Життя у магнітній оправі.

Блакитне сяйво лоскоче?

Страху закрити маєш очі!

Пластмасове серце вийде з ладу,

Ліву на праву твою покладу.

Завжди до дальнього тягнись,

Он там де я, лиш………….»

Останнє слово пропущене. Скажу відверто – загадка доволі складна як на мене. І це не враховуючи останнього пропущеного слова і того факту, що батько окулярів зроду не носив. Але хіба я не син свого батька? Хіба я не розгадаю її? Проте школу сьогодні ніхто не відміняв. Ми з мамою швидко снідаємо, і я прямую до школи, тримаючи у руці батькову загадку. Два перші уроки я тільки те і робив, що думав над ребусом. Промовляючи у голові слова вірша знову і знову, я майже зовсім забувся, що знаходжусь у школі. Я вирішив перервати свої роздуми аж тоді, коли діло дійшло до кінця третього уроку. Саме у цей момент вчителька промовляє:

• На цей раз вашим домашнім завданням буде дещо цікаве.