9.

 Леонід йшов з опущеною головою, уважно дивлячись під ноги. Могила мала бути вже близько й інтуїція не підвела. Нога втратила землю під собою. Понеслась вниз. Чоловік йшов без ліхтарика, щоби не привертати зайвої уваги, тому яму не зміг вчасно помітити.

 Весь удар об край могили на себе прийняв живіт. Застогнав від болю і ледве зміг витягнутись наверх. Руки погрузли в холодну землю, прогрібаючи її. Леонід сів на коліна і поглянув в яму. Тут вже знадобився ліхтарик. Темряву розрізав ледь помітний промінь світла, на дні не було ніяких натяків на тіло Рози. Чоловік з полегшенням видихнув - мабуть таки собака Оніла ще не добралась до тіла, тож з’явився шанс врятувати Томаса. Але потрібно засипати яму, щоб потім повернутися і відкопати тіло. Лопати не було, тому Леонід руками почав загрібати землю.

- А тепер облиш діло і піднімай руки догори! – прогриміло над головою адвоката. – Без різких рухів!

 Леонід поглянув вгору: над лобом завис пістолет Джека.

- Підіймайся!

Леонід повільно простягнув руки вперед і посміхнувся, дивлячись на дуло пістолета, після чого нахилив голову вбік, щоби краще бачити поліцейського. – Йди до чорта Джек, разом з жахливо приготованою куркою твоєї жінки.

 Леонід, як бик, стрибнув вперед на поліцейського. Пролунав постріл, який потонув у просторі безмежних прерій, разом з пулею, що полетіла у повітря. Двоє чоловіків впали до ями. Джек почав гамселити противника, що всівся на нього. Проте Леонід був байдужий до будь-якого удару, ніби він не відчував болю. Тому що адвокат терпляче вичікував момент і, коли для леза в рукаві була відкрита «дорога», встромив його у шию поліцейського. Метал увійшов на половину. Джек почав хапати повітря руками, м’яти тіло вбивці. Леонід у свою чергу взявся вбивати лезо далі в тіло. Поліцейський здригався після кожного удару до моменту, поки він бездушно не опустив руки на дно могили. Це не був кінець його моральних страждань: на мертвого Джека полетіли останні рештки їжі в організмі Леоніда.

 Адвокат витягнувся з могили. Руки в паніці забігали по кишенях у пошуках цигарок, при тому, що ніколи не палив. Він був би не проти зараз запалити. Взагалі, був не проти зробити в цю мить будь-що, аби не вбивати людину. Проте змінити ніч вже не було можливості, тому потрібно діяти далі.

 Леонід дістав Джека нагору, стараючись не залишати власних слідів, і, тяжко хекаючи смородом від вирваного, потягнув жертву у високу траву. Після чого відійшов до центру дороги, аби оцінити схованку: тіло не було помітне. Умить почувся психічний сміх адвоката, що один єдиний звучав посеред безвітряного степу. Він то сміявся, то плакав. Потім почав бити себе, щоби прокинутись. Це був не сон. Але удари продовжувались, допоки печінка не застогнала різким болем. Чоловік скрутився і упав на асфальт. Перед очима постав Нью-Йорк. Він летів над ним. Опустився вниз, аби потрапити у свій п’ятиспальний дім, після чого по тунелях метро опинився в залі суду. Все було усіяне грошима, які поволі починали горіти. За мить вони взялись синім величезним полум’ям, поки не згоріли дощенту з фантазійним спогадом. Чоловік піднявся і, тримаючись за відбиту самим собою печінку, побіг у напрямку Осидіана.