3.

Клейтон витягнув з багажника валізу і поставив біля ніг:

- Гарного Вам дня, а також вдалого знайомства з сином, - його очі спробували вловити щось за спиною адвоката, проте це був настільки швидкий погляд, що таксист нічого не зміг побачити.

 - Дякую. Вам також гарного дня.

 Леонід нерухомо стояв, споглядаючи за машиною, що від’їздила. Вивільнив краватку, розстебнув піджак. Він бажав волі, тому що зсередини все давило, перехоплювало подих від напруження. Вітер приємно охолоджував тіло. Вперше за сімнадцять років побачить рідного сина, частину його самого, що жила так довго далеко. Руки добряче спітніли, проте впевнено тримали куплену 5-ту плейстейшн. Треба було йти, не можна весь час так стояти біля хвіртки, ніби привид.

- Ви часом не батько Томаса, який повинен був приїхати цими днями? – Почувся впевнений низький голос за спиною.

 Адвокат повернувся, неуважно став на валізу і від невдалого руху полетів на асфальт разом з технікою. Коробка лише завдяки удачі не опинилась під тілом чоловіка, проте помітно погнулася. Вціліла іграшка коштувала Леоніду стертою шкірою на долонях і пошарпаною одежею.

 Винуватець переполоху взявся підіймати бідолашного:

- Що ж це Ви так необережно…, - спочатку постала синя уніформа, а за нею квадратоподібне обличчя чоловіка з вугільними бородою і волоссям, але з білючими очима, що сліпили яскравістю. – Ви не постраждали? – запитав поліцейський, обтрушуючи костюм адвоката і подаючи коробку з ігровою приставкою.

- Надіюсь, вона вціліла, - єдине, що зміг промовити Леонід. Він відходив від психологічного шоку. Зустріч з поліцейським здалася чоловіку чимось недобрим.

- Так, думаю, так. Ви вправно встигли пом’якшити її падіння. Так все ж, - поліцейський зробив крок назад, щоби непомітно оцінити незнайомця, - ви батько Томаса?

- Так. Леонід Реджі.

- Джек Новак, - коротке рукостискання. – Приємно бачити вас тут. Мені повідомили про ваш можливий приїзд, проте я в цьому не був впевнений. Все ж 17 років без єдиної зустрічі – це досить багато, особливо з психологічного боку. Багато хто відмовився б.

 Леонід зніяковів.

– Та я завжди хотів зустрітися з Томасом, навіть судився з Розою за його опікунство. Проте історія склалась як склалась, - вдав змарнілу посмішу, - надіюсь, зараз все буде добре.

- Так, проте, ви ж розумієте, що ця зустріч несе деяку мету, - чоловік натякнув на свій статус поліцейського.

- Я знаю, що Роза зникла. Ви її все ще не знайшли?

- Чотири дні тому вона зникла з дому і поки знайти її ми не можемо, але річ в іншому: головний та єдиний підозрюваний - це Томас.

 Кров у тілі Леоніда вдарила в голову. Він зблід і взявся за руку поліцейського, щоби втриматись на ногах. – Про це мені не повідомили. Ви справді вважаєте, що він міг…

- Поки точних підтверджень ми не маємо, тому, без будь-яких заяв, але, - поліцейський підтягнув чоловіка за плече до себе, наче хотів зазирнути у саму душу. Це було настільки дивним та невідомим відчуттям, що мозок у Леоніда на мить ніби вимкнувся, - я хочу просто попередити, щоби ви не з’їли сина запитаннями: звідки в нього браслет на нозі.

- Боже, так він ще під домашнім арештом.

- Так, але знову повторюю, нічого ще не відомо. Навіть у його ситуації контроль може здатися чимось найбільш правильним. Зникнення матері, це справді важко для нього. Запишіть мій телефон.

Адвокат загіпнотизовано витягнув телефон з кишені. На щастя, він уцілів після падіння.

- Удачі Вам, телефонуйте при потребі, - сказав поліцейський наостанок і зник у будинку з протилежної сторони вулиці.

Леонід постарався прийти до звичного стану, після чого взявся рихтувати краї коробки. І ось, коли все виглядало достатньо добре, він, нарешті, пішов до вхідних дверей двоповерхового, доглянутого будинку з порожнім двором та рівно скошеним газоном.