Глава 10. Еміграція. Смерть. Повернення

Роман Дашкевич, полковник Січових Стрільців, з дитинства мріяв боротися за свободу України. Шість років воював – за свободу України. Потім 20 років займався громадською роботою, щоб колись у майбутньому знову мати можливість воювати за свободу України. Волів хоча б жити на рідній землі поруч з друзями та сім’єю. У 1944 році він був позбавлений усього. Він не міг залишитись на окупованій совєтами землі, а дружина, теж яскрава особистість, віддана патріотка, непохитна у своїх принципах, не бажала подаватися у еміграцію. Дашкевич, знову, залишається сам. З сином він постійно листувався, завжди мав при собі його фото, мріяв знову з ним побачитись. Про жінку він майже не згадував і про листування з нею нічого не відомо. Можливо, Роман не зміг простити Олені те що вона не поїхала з ним.

Вдома від нього залишилося два фотоальбоми, дві великі світлини на стіні. На першій – Дашкевич на коні на Софійській площі на військовому параді, друга світлина – весілля. Були ще картини, чимала бібліотека, архів і два великі фотоальбоми. Але у 1949 році прийшло КДБ, фотографії і архів спалили, бібліотеку викинули через вікна. Олена і син Ярослав були заарештовані та відправлені у ГУЛАГ. На волю вони повернулись лише після засудження культу Сталіна.

За кордон Дашкевич їде старим шляхом: спочатку до Риманова, потім опиняється у Австрії, у таборах для переселенців. Врешті-решт, після війни Дашкевич потрапляє до Куфштайну, невеличкого, дуже затишного та історичного австрійського містечка у Тіролі. Там були табори для українських переселенців, і герой визвольних змагань на деякий час знову опинився на коні – він організував серед емігрантів релігійно-культурне товариство імені Андрія, читав лекції. Потім табори розпустили, українці роз’їжджалися, проте старий вояк залишився у Куфштайні. Навіть коли більшість почала перебиратись до Канади, Дашкевич лишився. Друзі згадували, що він не хотів далеко від’їжджати від України – на випадок якщо раптом з радянським режимом щось станеться, і буде можливість повернутись додому. Особливо він мріяв про Крим.

 Ветеран оселився у невеличкому будинку під горами, займався бджільництвом, плекав вишневий садок, підтримував зв’язки з товаришами по зброї та мирній боротьбі – тими хто вижив. Дашкевич став душею української спільноти Австрії, брав участь в усіх заходах. Товариші по еміграції присвоїли йому звання генерал-хорунжого. Що ж, командуючи бригадою в часи війни, він фактично займав генеральську посаду! А ще він спромігся написати безцінну працю – «Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за київські Золоті ворота», у якій доволі детально описав шлях своєї бригади – від дванадцяти патріотів до повноцінної бригади – і до її трагічного розв’язання. Книга ця є доволі цікава – і завдяки чудовому стилю автора, який мав хист до пера, і як історичне джерело, і як спроба осмислити причини усіх перемог і поразок, відповісти на численні питання які не можуть не виникнути в нащадків. Ось, наприклад, роздуми які ніколи не втратять своєї актуальності:

«Довга неволя українського народу знівечила у більшості народу віру у можливість і здатність побудувати і втримати свою державу. На Україні по Першій Світовій війні були тисячі старшин-українців, фахово добре вишколених, які знали своє діло, бо пройшли на фронті Першу Світову війну – але дуже мало з них зголосилося до української армії попре проголошену мобілізацію. Вичікували чия візьме верх, не знали на яку ногу стати. Не вірили, що українська держава втримається, пробували заховатися та спасти своє життя. Та не спасли життя, а загинули за чужу чи ворожу справу – або від кулі енкаведиста.

 У 1918 році більшовики розстріляли тисячі старшин і не старшин українців, які повинні були служити в українському війську. Вони були б оборонили Україну якби служили в українському війську, а не сиділи по хатах як нейтральні. Рік пізніше совєти розстрілювали повстанських командирів, які хотіли заслужити ласку в Москви або не знали за ким стати і сиділи у теплій хаті, тоді коли українська армія воювала. Совєти потім зліквідували і повстанців Зеленого, і Махна. Селяни, які першими мали боронити УНР бо вона дала їм і землю, і волю, до війська не йшли – і потім гинули мільйонами від голоду. Совєти відібрали у них і прадідівську землю, і обіцяну волю, а зробили невільниками у колгоспах.»

На еміграції Роман Дашкевич прожив тридцять років і помер у 1975 році, маючи за плечима 83 роки. Попре усі негаразди та розчарування він спромігся до кінця зберегти силу духу і любов до життя.

Тим часом у Радянському Союзі і його, і його справу намагались не просто очорнити, а й загалом, викреслити з історії. У 1920-ті роки про радянсько-українські війни знімали фільми – брехливі, пропагандистські, але, принаймні, знімали, цю війну пам’ятали. В книгах Аркадія Гайдара герої б’ються з петлюрівцями, та й Булгаков з Олексієм Толстим пам’ятали про українські події. У післявоєнні часи усі війни 1917-1921 років, їм дали спільну назву «Громадянська війна», тобто, внутрішня війна, усіма силами зводили визвольних рух українців до боротьби білих та червоних росіян. Символічно – одна з знаменитих революційних пісень, «Наш паровоз вперед летит», мала строки «мы дети тех кто выступал на бой с Центральной Радой». У пізніших версіях її замінили на «мы дети тех кто наступал на белые отряды». У радянському кіно та літературі звичайним явищем став образ шляхетного або принаймні симпатичного білогвардійця, який хоча і неправий та приречений на поразку, але має свої чесноти, тому підтвердженням є таки твори, як «Біг» та «Дні Турбіних», «Ходіння по муках», «Служили два товариша», «Сорок перший», «Невловимі месники»… Білогвардієць може знайти нове життя у радянській Росії або трагічно доживати свої дні за кордоном – у будь-якому випадку він викликає в глядача певне співчуття. А ось українці були викреслені з історії, подібно тому як були затерті стінописи Буцманюка на стінах жовківської церкви, спалені тисячі картин, архівів та книг, гнили у сирих фондосховищах древні українські ікони. Українські вояки зустрічаються хіба що у «Весіллі у Малинівці» – гротескні бандити, яких під оплески селян виганяють охайні, інтелігентні червоноармійці. Українська історія та культура були приречені на забуття.