Глава 9. Війна після війни

Два роки – з початку 1918 по кінець 1919 – Роман Дашкевич з товаришами бились за волю України. Різдво 1920 року він з залишками своїх артилеристів зустрічав у Луцьку.

Роман Дашкевич згадував:

«Ми по програній війні інтерновані в Луцьку. Безділля. Сум. Це так, якби машину у повнім розгоні нараз спинив. Мовчки і без побажань їли вечерю. Та в кінці один вирвався та побажав усім одного, що було найдорожче всім – щоб ми якнайскоріше дісталися на Україну, у свою державу, здобули зброю. Це одиноке було бажання у нас усіх. І за це бажання, щоби дістати зброю у руки ми були б вмерли усі.»

Про Різдво 1921 року він писав:

«Зброї дістати не вдалося. Еміграція блукає по Віденській бруківці, пліткує та живе якоюсь надією і бажанням, що щось станеться. Щось станеться та викине нас із Відня на Україну…»

Проте у еміграції Дашкевич не лише блукав по вулицях та прислуховувався до пліток. Разом з товаришами по зброї та Андрієм Мельником він у 1920 році створює Українську Військову Організацію, щоб продовжувати боротьбу за свободу України: дипломатичними шляхами, шляхом просвітницької чи культурної роботи, а за потреби – і збройно. Пізніше ця організація отримає нове ім’я – Організація Українських Націоналістів, ОУН. Однією з заповідей членів ОУН було – «пам’ятай великі дні наших Визвольних Змагань».

А ще – саме у Відні Дашкевич одружився. Його обранкою стала Олена Степанів, ще одна жива легенда Визвольних Змагань. Вона теж була донькою галицького сільського священика-патріота, теж була у різних юнацьких українських організаціях, і теж воювала – у легіоні Українських Січових Стрільців, потім в Українській Галицькій Армії.

Олена Степанівна також була знаменитою – і як перша дівчина-воїн, згодом дівчина-офіцер, була у полоні, потім стала вправним дипломатом. Отже, можна сказати, що це був не просто шлюб – це був зоряний шлюб, єднання двох живих легенд наших Визвольних Змагань. Ходили байки, що Дашкевич заочно закохався у Олену і, почувши, що її взяли у полон, теж здався росіянам щоб відшукати її по таборах для військовополонених! Ну, а дружкою на їхньому весіллі був полковник Євген Коновалець – ще одна жива легенда.

А ще на світлині видно, як зовні змінився Роман Дашкевич усього за рік. У 1919 році він, 28-річний, ще гордовитий юнак. У 20-му – йому лише 29, але це вже широкоплечий дорослий чолов’яга з старим засмученим лицем, який тримає військову виправку. Так, за цей рік полковник-гармаш прожив ціле життя і певною мірою він назавжди залишився у 1919 році, січовим стрільцем, який віддає усього себе заради свободи своєї країни.

Однак треба було жити далі. У Відні Олена завершила освіту, захистила докторську дисертацію, і на початку 1920-х років подружжя повернулося до Львова. Там освіту завершив вже Роман Дашкевич. Почався новий етап у житті цих двох ветеранів.

У 1926 році в Романа з Оленою народився син Ярослав. Вони вже не піднімались у атаку, не місили чоботами бруд воєнних доріг, але все ж таки воювали на своєму фронті. Олена викладала історію та географію у Львівській гімназії сестер-василіянок. До речі, символом гімназії був тризуб біля якого стояли козак та січовий стрілець у мазепинці. Про пані Олену згадували: «Справжній вояк – але з яким жіночим чаром»! А ще вона викладала у Львівському таємному українському університеті. Коли польська влада почала репресії проти студентів-українців у Львівському університеті, викладачі-українці звільнились і зорганізували підпільний університет. Ще вона працювала у товаристві «Рідна школа», співпрацювала з Пластом та ОУН.

Ну, а Дашкевич – він працював адвокатом, тоді взагалі було багато адвокатів-українців, зайнявся бджолярством, яке любив ще у дитинстві, та почав відроджувати січові товариства по Галичині. У політичне життя Дашкевич не втручався і синові своєму казав: «Не мішайся до політики бо то брудна справа». Відійшов він і від діяльності ОУН – хоча зв’язки з її членами підтримував. Зате роботу з молоддю вважав надважливою. Коли Польща їх заборонила – він заснував подібне товариство – «Луг». Офіційно воно було спортивним та протипожежним, проте насправді у «Лугу» українські хлопці та дівчата виховували патріотичний дух та готувались до майбутньої боротьби за волю України.

У цей час у Жовкві, неподалік Львова, художник Юліан Буцманюк, офіцер Українських Січових Стрільців та УГА, бойовий товариш Дашкевича, створив у церкві Серця Христового вражаючі стінописи. Серед біблійних історій там є і герої української історії, від княгині Ольги і до ХХ століття. Там є і герої козацької доби, православні і греко-католики, Хмельницький, Сагайдачний – і греко-католицькі єпископи-просвітники. Для Буцманюка, який захищав України від Карпат до Запоріжжя, було важливо підкреслити єдність України: східної й західної, католицької й православної. Особливо проникливою є інша композиція: під ногами Богородиці панорами Києва і Львова, посередні митрополит Андрей Шептицький з єпископами молиться за Україну, під ним – хлопчик та дівчинка, які символізують Голодомор та сталінські репресії, а зліва і справа від них – герої Визвольних Змагань. Під Львовом – уряд ЗУНР та українські січові стрільці: прем’єр міністр Кость Левицький, президент, диктатор, як тоді казали, Євген Петрушевич, командири УСС та УГА – Коссак, Вітовський, Тарнавський. А під Києвом – уряд та військо УНР. Перший – Симон Петлюра з шаблею. За ним – президент Грушевський, за ним – гетьман Скоропадський, який попре усі помилки все ж таки гідний бути там. За його спиною – Андрій Мельник, один з засновників Січових Стрільців. Далі – генерал з залисинами та борідкою клином – скоріше за все, Омелянович-Павленко. Далі – вояк у синьому однострої, це скоріше за все Роман Дашкевич. Поруч ще один військовик, це мав би бути Коновалець. Згадаймо – на кінохроніці Акту Злуки вони двоє стоять поруч з Петлюрою. Отже, тут ціла Україна молиться, щоб Бог дав нам свободу та єдність, соборність. Отже, тут на стінах храму створений національний пантеон нашої історії, а Дашкевич став його частиною. Можливо, він частково надихав його – адже для нього день Злуки був кульмінацією, найважливішим моментом історії: Схід і Захід разом, і – вільні.