Глава 8. Відступи й наступи

Як тільки німці з австрійцями почали виходити з України, Росія у листопаді 1918 року знову відновила війну проти України, наголошуючи при цьому у офіційних повідомленнях, що це не російські війська, а повстанці «українського радянського уряду, який є цілком незалежний». Майже через століття їх правонаступники у 2014 році поступили так само – здійснили військове вторгнення на сході України, розказуючи всьому світу, що то є громадянська війна між російськомовними та україномовними верствами населення країни.

Знову, як і рік тому, з півночі та сходу рушили армії, за чисельністю більші ніж у 1917 році. Червоні наступали з Чернігівщини, з Білорусі та з Курську. 50-тисячна українська армія була замала, щоб стримати цю навалу. До того ж, у цій армії бракувало дисципліни, адже попре усі старання Петлюри, Коновальця, Дашкевича швидко привчити озброєних людей чітко виконувати накази не виходило. До того ж перед лицем переважаючих більшовицьких сил багато хто тікав або, навіть, переходив на бік ворога. Та й у тилу багато хто вірив, що комуністи побудують їм обіцяний рай на землі.

Дашкевич писав:

«Треба дуже виробленого народу, щоб зрозумів що Вітчизна є у небезпеці і треба робити все, щоб ворога, мимо невдач, таки розбити. Український народ до таких вироблених не належав».

Одне діло – це коли новобранець приходить у військові частину, де вже існує дисципліна, діють статутні положення, вже сформовані свої писані й неписані правила й традиції. Однак зовсім інша справа, коли цих новобранців настільки багато, що швидко вишколити, перекроїти їх неможливо. Це стає викликом для військового підрозділу. У 2014 році Збройні сили України стикнулися з хвилями мобілізації, коли армійські лави поповнилися великою кількістю призваних з цивільного життя чоловіків, не бажаючих дотримуватися військової дисципліни. З часом командири навчились давати собі з ними раду, однак у 1918 році нерідко відлік йшов на години і у війську не було переважаючого кістяка з мотивованих військовослужбовців-контрактників.

Так у Петлюри, Коновальця, Дашкевича часу не було. Менше місяця пройшло з часу вступу у Київ та створення Дієвої Армії УНР. Доводилось воювати тим озброєнням, яке було у наявності. Дехто бився як справжній герой, дехто тікав. У найкращі часи бригада Романа Дашкевича складалася з 6 полків по 3 батареї, загалом 84 гармати, 3000 стрільців, 3000 коней, 300 старшин, два бронепоїзди – більша половина усіє української артилерії. Галичани та східняки, католики і православні, офіцери – здебільшого кадрові, російської служби. Було троє поляків, один грузин, один татарин, один прибалтійський німець, один француз. Не зважаючи на таку різношерстість, дисципліна у бригаді була зразковою.

Дашкевич згадував:

«Серед рядовиків та старшин не було військових злочинів, а навіть дезертирів було дуже мало. На кожному кроці були не комісари, а старі стрільці-гарматчики, які вважали за свій обов’язок пильнувати батареї. Я мав 26 років, як комендант бригади, старшини у бригаді були старші за мене: одному під 60, другому під 50, третьому під 40. Майже усі команданти – кадрові військові російської служби, спеціалісти в артилерійському ділі, та все відносилися до мене, 26-літнього, з найбільшою пошаною та виконували усі накази.»

Проте навіть у такій зразковій бригаді траплялись сумні випадки. Один сотник намагався перевезти до більшовиків цілу батарею – гармати ледь встигли відбити, а сам зрадник втік. Під Броварами після тижня запеклих боїв розбіглись гармаші 4 батареї Олекси Пилькевича, одного з коростишівців. Ще втік один з старшин – француз Руссе. Що ж казати про інші частини! Один за одним переходили до ворога народні отамани. Військо на очах втрачало силу. Доводилось відступати, і 5 лютого 1919 року український уряд знову залишив Київ та перебрався до Вінниці. Гармаші Дашкевича до самого кінця прикривали відступ, а останньою залишила столицю кіннота Січових Стрільців.

Новий фронт утворився між Києвом та Житомиром, але «совєти» продовжували наступ. У той самий час війна почалась на західних кордонах: поляки наступали на Галичину й Волинь (де вже була Західноукраїнська Народна Республіка). З бригади Дашкевича до Галичини було передано два гарматні полки, а від корпусу Січових Стрільців – два броньовики, лдин з яких був названий на честь сотника Черника.

Українське військо продовжувало воювати. У березні 19-го розпочався контрнаступ по лінії Житомир-Бердичів-Козятин. Зокрема, корпус січовиків наступав на Бердичів, і у ньому було 9 батарей з бригади Дашкевича. Бої точилися кілька тижнів, одного разу стрільці навіть увійшли у місто – але ненадовго. Совєти кинули у бій матросів, і стрільці не витримали. Останніми відступали гармаші.

Тим часом поляки, діставши від французів добру армію під проводом генерала Галера, вибили українців з-під Львова та почали наступ на Волинь, де захопили багато українських військових ешелонів. Гарматна бригада залишилась без запасу набоїв. Знов українці мусили відступати, і невдовзі наша держава звузилася до кількох районів на Волині.

Тим часом на захоплених совітами теренах почались селянські повстання. Дашкевич згадував:

«Совєти грабували села, накладали непомірну заготівлю збіжжі й худоби. Селяни повставали, а совєти відправляли війська на придушення бунтів. Заблисла надія у війську на успіхи, думали що запалає загальне повстання – та так не було. Селяни виганяли совєтів з своїх сіл, але далі йти не хотіли. Були й більші повстання – але співпрацювати з штабом ніхто не хотів.»

Проте повстанці все ж таки відволікали на себе частину Червоної Армії. Петлюра скористався з цього та уклав з поляками перемир’я, наприкінці травня зібрав сили для нового наступу та спромігся звільнити частину Поділля. Потім знову відступ, і знову наступ – Петлюра зміг домовитись з кількома повстанськими командирами про взаємодію.