Глава 7. Знов у Києві

18 листопада на Мотовилівку пішим маршем вийшли загони Скоропадського – 600 офіцерів-росіян, 700 піхотинців та 200 кіннотників сердюцької дивізії і бронепоїзд. Командував ними генерал-росіянин князь Святополк-Мірський. Проти цього півторатисячного війська Січові Стрільці мали близько 300 піхотинців, 5 кулеметів та одну гармату, якою командував сам Роман Дашкевич. На чолі усього з’єднання став сотник Федір Черник, який розробив план: стрільці рухаються з боків, а в центрі йде потяг, облаштований так як завжди робив Дашкевич: посередині – паротяг, попереду – вагон з амбразурою у передній стіні і гарматою всередині, позаду – платформа з кулеметами, на якій теж сиділи піхотинці. У лютому 1918 року міста брали так: потяг з гарматою заїжджав на станцію першим, гармата приголомшувала ворога, а далі вже піхота десантувалася і захоплювала станцію. Подібним чином зробили і тепер: імпровізований бронепоїзд Дашкевича рушив першим, а піхота наступала під його прикриттям.

Традиційна тактика бою така, що артилерія прикриває піхоту. Тобто, піхота атакує, а ззаду стоять гармати і стріляють, або, як кажуть зараз, «насипають» через голови. Виходить так, що гармати у безпеці, ну, а піхота йде уперед. Дашкевич зробив інакше: він поставив гармату на потяг і пустив перед піхотою, щоб захистити стрільців від ворожого вогню. Це було ризиковано, зазвичай так не робиться, але цього разу воно спрацювало.

 О 9-й ранку на гетьманському бронепоїзді помітили наближення стрільців і почали стріляти, але без успіху. Російські офіцери вишукались у розстрільні лінії та рушили в атаку. Черник з двома кулеметниками десантувався з платформи та відкрив вогонь по офіцерах. Ті залягли та почали відстрілюватись з кулеметів. Тим часом стрільці на обох флангах б’ються з сердюками, яких було значно більше, а Дашкевич веде артилерійську дуель з гетьманським бронепоїздом. Коли в стрільців почали закінчуватись набої, прийшле підкріплення – кількадесят січових стрільців, 4 кулемети і ще одна гармата у вагоні – в стилі Дашкевича. Тим часом сам Дашкевич спромігся вивезти зі строю ворожий бронепоїзд і командує машиністові рушити уперед. Його потяг врізається у гущу сердюцького резерву і знищує ворога вогнем. Тоді ж стрільці рушили в атаку по усьому фронті, до них приєднались гармаші на чолі з Романом Дашкевичем та Олексою Пилькевичем. Сердюки розбіглись, а російські офіцери майже усі загинули у бою. Бій тривав 6 годин. На полі бою лишилося 600 вбитих гетьманців, січові стрільці втратили 17 чоловік вбитим і 22 важкопораненими. Смертельну рану дістав і Черник. Під вечір повстанці зайняли Васильків.

Бій під Мотовилівкою, у якому півтисячі стрільців розбили утричі переважаючі ворожі сили, підняв бойовий дух січовиків і, попре заслуги самовідданого Черника, головним героєм бою був сотник Роман Дашкевич та його гармаші – саме вони вирішили успіх цього бою, і тим самим усього наступу на Київ.

Дашкевич потім згадував, що коли він прибув до штабного вагону Євгена Коновальця, командира Січових Стрільців, той наказав йому лягти та виспатись у його ліжку – справжньому ліжку, на подушці, під ковдрою. Той відмовлявся, хотів, як завжди, спати при гарматах, серед своїх солдат, але Коновалець його не відпустив. Довелось спати по-панськи!

Після Мотовилівського бою стрільці заволоділи Васильковом та підійшли під Київ. Дашкевич дав кілька пострілів з гармат по станції Пост-Волинський – не прицільно, а лише, щоб кияни чули, що стрільці вже недалеко. Російські офіцери спротиву більше не чинили, сердюки розбігались – натомість Петлюра оголосив мобілізацію і до його війська приставали нові вояки. Незабаром під Києвом стояло близько 50 тисяч солдат Української Народної Республіки – січовики, запорожці, народні отамани та новобранці. Білогвардійці з Одеси відправили на допомогу гетьманові ешелон – попереду бронепоїзд,  позаду – вагони з піхотою. Залізничники, які майже усі одразу підтримали Петлюру, попередили січовиків про це, і стрільці зробили засідку. Вагони з піхотою спромоглись втекти, а бронепоїзд стрільці захопили. Так артилерія Дашкевича обзавелась справжнім бронепоїздом, який охрестили «Січовий Стрілець». А ще у Василькові стрільці зорганізували кілька нових батарей і тепер Роман Дашкевич стояв на чолі цілої гарматної бригади, яка складалася з семи батарей.

Брати українську столицю з боєм Петлюра не хотів – там все ще стояв величезний німецький корпус, який хотів лише повернутись додому. До того ж, проливати українську кров ніхто не хотів. Та й не було в тому сенсу, адже час працював на користь Директорії. Владу Директорії, так називався новий уряд, почали визнавати по всій Україні, в усіх українських містах та селах, і тепер держава Скоропадського обмежувалась лише Києвом. Гетьман намагався кликати на допомогу білих або французькі війська, які висадились у Одесі, і врешті-решт, втік з Києва разом з німцями. Життя своє він закінчив у еміграції, очолював українську організацію, десь викладав, намагався впливати на німецьку політику щодо України, але виходило в нього мало що. Навесні 1945 року він був смертельно контужений під час нальоту на Берлін авіації союзників.

14 грудня почався наступ на Київ. Залишки гетьманців намагалися стріляти з гармат, але батареї Дашкевича швидко змусили їх замовчати.  Кілька поодиноких перестрілок трапилося на вулицях, але загалом, Київ було здобуто без опору. Гетьманських прихильників відпустили, хтось з них записався до армії Петлюри.

15 грудня 2018 року у Києві на Софійській площі відбувся урочистий військовий парад, який приймав полковник Євген Коновалець. Через кілька днів парад повторився – з тимчасової столиці у Вінниці до Києва прибула Директорія. Тоді під оплески киян по Софійській площі продефілювали усі стрілецькі батареї. Потім були урочисті зустрічі з містянами, вітання та промови – проте на лаврах ніхто не спочивав. Дашкевич впорядковував свою бригаду: діставав припаси, коней, одяг, обладнував житло гармашів у колишній артилерійській школі, батареї знову їздили у кадетський гай на навчання. І з усіх сил наводив у бригаді дисципліну. Він потім згадував: