Глава 6. Повстання

 Павло Петрович Скоропадський був талановитим керівником, організатором та дипломатом. Більш того, він розумів як то складна справа – управління державою. І так, він любив Україну і щиро намагався зробити все, щоб навести у ній порядок, піднімати економіку та розвивати культуру. Він був прагматик та технократ, тому міг взяти до своєї команди і ідейного українця, і росіянина – аби вони сумлінно виконували свою роботу, аби міністр транспорту налагоджував роботу залізниць, міністр фінансів дбав про збагачення країни, а поліція (вона тоді називалась Державна Варта) карала злочинців. У його кабінеті міністрів працювали і зросійщені нащадки козацьких родів, такі як Лизогуб чи Дорошенко, і син Павла Чубинського, автора слів українського гімну. Він запроваджував українську мову в усі галузі суспільного та державного життя, але робив це поступово. А ще він відкрив у Києві Український театр, допомагав засновувати школи кобзарів, українські загальноосвітні школи та гімназії. Його зусиллями Український народний університет у Києві отримав серйозну структуру і державний статус, і за його зразком був відкритий подібний університет у Кам’янці-Подільському, кілька інститутів в Києві та Одесі. Ще гетьман  заснував Академію Наук України на чолі з славнозвісним професором Вернадським. Ще за його часів почалась робота по заснуванню українського Національного Музею, за зразком того, що відкрив у Львові митрополит Андрій Шептицький. Зараз це художній музей на вулиці Грушевського. А ще він повідкривав посольства ледь не в усіх країнах-союзниках Німеччини. Карти «Земля і народ України» друкувались по Європі – так само, як і листівки. Європа звикала до того, що українська держава існує.

Проте недарма Ліна Костенко писала: «Я знаю грамоту свободи – її підписують мечі». Держава існує доки на її сторожі стоїть армія. Своєї армії в Української держави майже не було. Синьожупанників німці роззброїли, дивізію сірожупанників почали роззброювати, нові полки утворювати не давали. Згодом гетьман наважився створити свою дивізію, її називали сердюцькою, проте виходило не дуже – адже гетьман брав на службу офіцерів-росіян, байдужих до української ідеї. Були  ще Чорноморський кіш у Бердичеві та низовий кіш у Могилеві – по 400 козаків. Запорізький корпус стояв далеко над Доном і йому постійно скорочували забезпечення. Січові стрільці ледь збереглись стараннями Коновальця та Дашкевича. Гетьман і його держава спирались на німецьку та австро-угорську армії. А ці армії вимагали хліба, щоб відправляти його до Австрії та Німеччини, хотіли його багато, більше ніж могли дати селяни. Де-не-де доходило до селянських повстань, придушити які було інколи тяжко, інколи – неможливо. З повсталих селян створювались цілі невеличкі війська на чолі з народними отаманами.

Проте головною проблемою для гетьмана стало те, що наприкінці жовтня 1918 року стало зрозуміло що Австро-Угорщина та Німеччина програють війн. Більш того, вони виходять з війни знекровленими, знесиленими і взагалі припиняють своє існування, як імперії і як монархії. Німеччина втрачала території і ставала республікою. Австро-Угорщина розпадалася на кілька національних держав. Німецькі та австрійські війська на українських теренах швидко втрачали дисципліну та поступово вертались додому. Радянська Росія одразу проголосила, що більше не визнає Брестський мир і має право робити все що захоче – тобто, спробувати знову захопити Україну. Поляки вже окупували Холмщину та Підляшшя, румуни – Буковину, французи висадили десант в Одесі.

У світовій війні перемагала Антанта – союз Британії, Франції та Росії. Звісно, Російська Імперія припинила своє  існування, проте був Білий рух командирів якого англійці з французами вважали правонаступниками імперії і надавали їм підтримку. Отже, щоб отримати допомогу від Антанти, Скоропадський мусив домовлятися з білогвардійцями. Ще один момент: українських військ в державі гетьмана майже не залишилось, а от колишніх російських солдат і офіцерів в одному Києві було кільканадцять тисяч – і тих, хто пережив більшовицьку навалу, і тих, хто перебрався до Києва вже за гетьманату – тоді взагалі з червоної Росії люди тікали до України тисячами. Цих росіян теж треба було якось переманити на свій бік.

І ось гетьман Павло Петрович Скоропадський наважується на радикальний крок – 14 листопада 1918 року він підписує Грамоту-маніфест до українського народу, в якій проголошує що бере курс на об'єднання з Білим рухом і що Україна має стати частиною майбутньої федеративної Росії. Тоді ж, у листопаді 18 року, він формує новий, вже проросійський кабінет міністрів. У війську, яке щойно почало формуватись, починаються антиукраїнські заходи, та й поза військом росіяни починали утискати українців.

Сам гетьман згадував:

«Началось неистовство, гонение на все украинское, арест украинцев, иногда вполне умеренных, начали выбрасывать бюсты Шевченка и разбивать их. В эти дни люди совершенно спокойные, еле-еле признающие себя украинцами, приходили ко мне и возмущались».

Цей крок став для Скоропадського фатальним. Раніше українські війська терпіли його бо розуміли, що на ньому тримається українська державність. Тепер, коли він цю державність знищив власноруч, проти нього обернулись усі – і селяни, і політичні партії, і українські військові. Симон Петлюра зайшов у Білу Церкву та видав універсал до українського народу з закликом до повстання. До Петлюри одразу приєдналась новостворена сірожупанна дивізія, чорні запорожці, народні отамани – і Січові стрільці, у тому числі і батарея Романа Дашкевича.

Тут Дашкевич згадав про семінаристів з Коростишева, який був відносно недалеко, і відправив до них гінця. В Батареї був повий комплект, проте коли хлопці від’їжджали додому, Дашкевич обіцяв, що покличе – і дотримав слова. Дотримали і коростишевці – на другий день усі вони були у Білій Церкві, крім одного який захворів. Більш того, вони привезли з собою ще десять новобранців! Стрільці-піхотинці жартували, що батарея викликала резерви!