Глава 5. Заколот

Хто сам себе звільнить – той вільний буде,

Хто визволить когось – в неволю візьме.

Ці мудрі слова Лесі Українки часто пригадують з різних історичних приводів – від Другої Світової війни до 2014 року. Варто їх пригадати і коли мова йде про Берестейський мир 1918 року, коли Австрія та Німеччина допомогли молодій українській державі вигнати з країни більшовиків. Більш того, вони почали допомагати українцям у формування нової армії, з полонених у Німеччині. Звичайно робилося це не просто так: австрійцям та німцям був потрібний спокій і затишок на східному фронті, а ще був потрібний український хліб – до того ж чим більше, тим краще, щоб подолати економічні проблеми у своїх країнах. Отже, нові союзники одразу поставили українському урядові умову: хліб. Причому якомога більше і якомога швидше. У країні, де щойно володарювали більшовики, де селяни проганяли панів та палили їхні маєтки, а у містах не так давно пройшовся червоний терор, з зерном було сутужно.

Та й загалом: відновити державні структури та силовий апарат, налагодити економіку, боротись зі злочинністю… до такого завдання Центральна Рада не була готова.

Тодішні партійні лідери любили говорити про національну свідомість, соціальну справедливість, та інші високі матерії, але серед них не було досвідчених підприємців, економістів, організаторів. Той самий Грушевський – це був історик, письменник, викладач, публіцист, теоретик, мрійник який літає думкою понад хмари. Його колеги по Центральній Раді мало відрізнялись від нього – здебільшого такі самі теоретики без досвіду роботи у державних структурах, без досвіду командної роботи. Але ж Україна – це не лише прапор, герб і гімн, не лише вишиванки і шаровари. Україна – це ще заводи, залізниці, дороги, поля, банки, гроші, багато грошей, які завжди швидко закінчуються, це тисячі сіл, сотні міст та кілька губерній, які треба втримати під своїм впливом і наводити там порядок. А ще це більшовики біля кордонів, які тільки й чекають щоб напасти, і союзники-німці на вулиці, яким треба хліб, і то якнайскоріше. Центральна Рада не мала жодного поняття, як з усьому цьому дати раду.

 Про те, яким був тодішній український уряд, свідчить одна подія. В ніч з 24 на 25 квітня 1918 року з власної квартири в Києві невідомими особами був викрадений мільйонер, голова Київського банку зовнішньої торгівлі, член фінансової комісії Центральної ради Абрам Добрий – людина, через яку проходили усі фінансові операції німецьких військ з Рейхсбанком! Доброго вивезли в Харків та замкнули в готелі, звідки потім звільнили за 100 000 рублів. Вивозили його державним вагоном, під державною охороною і, згодом, з’ясувалось, що за цим викраденням стояли вищі урядовці Українського уряду. Німецький командувач генерал Герман фон Ейхгорн видав наказ: кримінальні злочини на території України вибірково могли підлягати німецькому військово-польовому суду. Всеволод Голубович, голова українського уряду, прилюдно висловив обурення цим наказом. Тобто, кинув камінь у город тих, від кого залежала безпека і спокій України!

Німці вирішили взяти ситуацію у свої руки та влаштували зміну влади. Отже, 29 квітня в приміщенні Київського цирку, де проходив з’їзд хліборобів, на який зібрались представники від селян усіх українських губерній, заколотники подали пропозицію скинути Центральну Раду і проголосити гетьманом України генерала Павла Петровича Скоропадського, який з цієї нагоди прибув до цирку. Одразу після цього натовп рушив на Софійську площу, де Скоропадського урочисто благословив православний архієпископ Никодим. Потім в ніч на 30 квітня прихильники новообраного гетьмана зайняли усі урядові та військові будівлі. Центральну Раду було розігнано.

 Павло Скоропадський походив з козацького старшинського роду, з дитинства захоплювався українською історією і, хоча служив цареві, та розумів наскільки різні народи українці з росіянами. Воював у російсько-японській війні, відзначився у Першій Світовій, командував армійським корпусом, у якому провів українізацію, а коли війська почали розбігатись спромігся зберегти кілька підрозділів, з якими вдало обороняв Київ з півдня. Згодом він передав командування своєму товаришеві Якову Гандзюку та почав набирати загони добровольців, щоправда, невдало. Скоропадський мав великий досвід в управлінні, чудово знав німецьку (це взагалі була його перша мова), то ж німці вирішили зробити його правителем України – ефективним і водночас слухняним.

Це був не перший випадок, коли німці грубо втручались в українські справи. Не так давно німецьке командування конфліктувало з полковником Болбочаном, який визволив від більшовиків Крим: українців змусили залишити півострів. То ж українські вояки були вдячні союзникам за допомогу, проте почали ставитися до них з недовірою. Невдовзі перед заколотом німці роззброїли щойно набрану дивізію синьожупанників. І ось, коли німці фактично змінили владу у ручному режимі, Січові Стрільці, які стояли у Києві, побачили у цьому наступ на українську незалежність.

Дашкевич писав:

«Поміщики, які майже усі були росіянами або русофілами-малоросами, не хотіли примиритися з втратою своїх земель. Власники фабрик, копалень, великі торгівці не хотіли миритися з обмеженнями, які принесла революція. Вони робили все, щоб повалити український уряд. Німці хотіли прибрати Україну у свої руки та настановити такий уряд, який вповні виконував би їхні бажання».

Звісно, як то завжди буває у великій політиці, все було не так просто. Від німців залежала безпека України, від торговців та промисловців – економіка, від поміщиків – кількість засіяних земель. Але Дашкевич не був політиком – він був військовим. До того ж, дії німців дійсно виглядали як відверте хамство, а гетьман – як їхня маріонетка.