Глава 4. На Київ

Сучасні артилерійські установки, самохідна та причепні, які стоять на озброєнні у Збройних Силах України – складна зброя. Щоб привести артустановку до бою потрібен визначений час та навчені люди, де кожен з артилеристів чітко знає свій алгоритм дій. Крім розрахунків гармат потрібна артилерійська розвідка, ремонтний взвод та взвод забезпечення. Однак під час бойових дій артилерія виправдовує потрачених на її вишкіл зусилля. Сучасні гармати б’ють далеко (наприклад, дальність пострілу 203-мм гармати 2С7 «Піон» - до 40 км), і близько 80 відсотків уражень ворожих цілей здійснює саме вона.

 Сто років тому гармати били не так далеко, але все одно це була зброя не з простих, і для її обслуги потрібно було чимало людей. Так само як і зараз: хтось командує та вираховує умови стрільби по цілі, хтось наводить, хтось заряджає, хтось спостерігає та корегує вогонь. А ще потрібні була тяглова сила – коні, щоб привезти гармати куди треба. А ще мали були додані кулеметники, щоб прикривали гармати та кіннотники, щоб здійснювали розвідку місцевості та охорону батареї.

Кожна гармата потребувала шість пар коней, тобто 12 одиниць, для зміни позицій та доставки боєприпасів, перевозки реманенту тощо. Звичайно, хтось мав годувати та доглядати коней. А ще потрібна була польова кухня та кухар до неї, доставка продуктів харчування.

Гармаші Дашкевича були завзяті, досвідчені та мотивовані, однак їх було мало. І ось, під час перебування у Житомирі Євген Коновалець приносить добру звістку: є добровольці – 38 юнаків з Коростишева, студенти вчительської семінарії, які зголосились служити в українському війську – і обов’язково з Січовими Стрільцями. Це були 17-18-річні юнаки, які ще не тримали зброї в руках. Їм роздали рушниці – і під час вправ один з них випадково смертельно поранив товариша. Тепер коростишевці сиділи у казармі пригнічені,і ніхто з командирів січовиків не бажав брати їх до себе у підрозділ.

Дашкевич згадує:

«Усі мали в живій пам’яті нещасливий бій під Крутами, де загинув курінь київських студентів, які хотіли боронити Україну, але не набули належного вишколу. Коростишевці були такі самі, тільки ще молодші і вперше мали кріс у руках. Команда куреня хотіла відіслати їх додому, але й це було небезпечно, бо більшовики могли жорстоко з ними розправитися.

Полковник Коновалець сказав, що як батарея хоче, нехай вони йдуть до артилерії – аби тільки не пострілялися знову. Я пішов до казарми, віднайшов їх у жалюгідному стані. Хлопці були змерзлі, погано одягнені, а морально пригнічені по смерті товариша. По балачці усі радо погодились служити при артилерії, настрій в них поправився. Вони почули в собі, що вони таки потрібні. Були вони ідейні юнаки, які хотіли боронити Україну, тільки не знали, як це робити. Ніхто тоді не сподівався, що ці молоді хлопці не лише не загинуть на війні, а швидко стануть слухняними та здібними гармашами, будуть підстаршинами та старшинами.»

Тепер батарея вже могла воювати, що було дуже вчасно. Більшовики продовжували наступати і Житомир перебував у небезпеці, зате у Бресті йшли переговори української делегації з німцями та австрійцями. Молода українська держава заявляла про себе на дипломатичному фронті, і в разі успіху можна було сподіватись на допомогу від нових союзників. Треба було пробиватись на захід, щоб якомога скоріше зустріти цю допомогу.

 Коновалецьдав Дашкевичу завдання допомогу. Треба було облаштувати щось подібне на бронепоїзд, щоб обстрілювати залізничний шлях. Артилеристи поставили перед паротягом товарний вагон, затягнули у нього гармату та зробили у передній стіні амбразуру. Бічні стіни обложили тюками соломи – для захисту від ворожих куль та щоб було тепліше. Ззаду, за паротягом, були вагони з піхотою.

Дашкевич згадує:

 «Поїзд мав під’їздити до станції і, якщо на станції був опір, гармата мала відкрити вогонь, піхота вискочити з поїзда та здобувати станцію. На радість усіх гармашів, ми вступили у бій. З боєм ми взяли станцію Коростень, де стрілецька гармата віддала свої перші стріли.»

У Коростені так само облаштували три поїзди і рушили далі на захід, де з боями взяли вузлову станцію Сарни. У Сарнах український уряд з залишками війська зайняли оборону. Артилерійські поїзди Дашкевича боронили підступи до Сарн, а сам командир з помічниками навербували нових добровольців та знайшли цілий скарб – артилерійський склад неподалік від міста, а ще 26 коней і багато консервів. Тепер можна було воювати! Аж ось, 9 лютого прийшли новини: у Бресті укладено мир, Німеччина та Австро-Угорщина визнають Українську Народну Республіку та беруть її під свій захист.

 Австрійські та німецькі війська починають швидко просуватись вглиб української території, і до них приєднуються українські підрозділи у Сарнах. Гармаші Дашкевича першими зустріли німців і першими рушили на Київ тією самою залізницею, знову здобувши з боями Тетерів, Бородянку, Коростень і Бучу.

У Бучі стався красномовний випадок. Дашкевич зустрів одного офіцера-артилериста царської армії і той зголосився служити при батареї. Взагалі, у Бучі демобілізувалася ціла артилерійська бригада, і багато старшин приходили до Дашкевича та питалися про відносини в українському війську. Проте перейти так і не наважилися. Дашкевич потім згадував: «За свою нерішучість старшини царської армії платили життям – їх тисячами розстрілювали більшовики».

До речі, про те саме писав у своїх спогадах гетьман Павло Скоропадський:

«В это время в одном Киеве было перебито около трех тысяч офицеров. Многих мучали. Это был сплошной ад. Особенно много погибло офицеров приезжих или либеральствующих и полагавших, что с большевиками можно говорить, как с людьми.»