Глава 3. Перші бої

 Наприкінці 1917 року на західних кордонах Роійської Імперії ще на закінчилась Перша Світова війна, і російський Тимчасовий уряд гнав втомлені від війни полки на австрійські та німецькі багнети. Водночас і в армії, і серед робітників вели активну пропаганду більшовики. Вони обіцяли віддати заводи робітникам, землю селянам, а гроші багатіїв біднякам. Треба лише скинути буржуазну владу та встановити комуністичний устрій. Люди завжди були вразливі до популізму – і армія розкладалась на очах, солдати кидали фронт та вертались додому, селяни і робітники на заводах готувались грабувати панів та буржуїв, а уряд Української Народної Республіки не міг дати собі раду з цим усім. Окремі царські генерали-українці, такі як Яків Гандзюк або Павло Скоропадський, підтримували дисципліну у військових підрозділах, як могли, але цього було недостатньо. А у жовтні 1917 року в Петрограді владу захоплюють більшовики, проголошуючи що Росія тепер радянська та соціалістична.

 Одним з перших декретів нової влади був декрет про мир. Росія виходила з Першої Світової війни і дозволяла усім солдатам вертатись додому – тепер вже офіційно. Ешелони з солдатами у ще більшій кількості потягнулись з фронту на схід. Хтось просто хотів повернутись додому, а хтось піддався більшовицькій пропаганді і збирався «експропріювати» (цей термін у ті часи набув популярності) буржуйське майно. Центральну Раду червоні агітатори теж віднесли до категорії буржуїв, яких слід грабувати та знищувати, як суспільний клас, то ж, деякі такі ешелони більше дуже походили на стихійні сили вторгнення. Український уряд, намагаючись втримати владу, починає роззброювати ці загони «зелених чоловічків». Потім їх, вже без зброї, пропускали далі, додому. Водночас, на українських теренах більшовики починають перебирати владу на заводах, організовувати збройні загони з робітників, колишніх солдат і матросів.

Що ж, радянській Росії були потрібні українські природні ресурси, як то вугілля, сталь, зерно. Верхівка радянської влади вважала, що без України економічно Росія не відбудеться, тому не могла дозволити собі її втратити. Та й загалом, як би правителі червоної Росії не відхрещувались від царського минулого, всі вони вийшли з цього самого царського минулого і не уявляли собі Росію без її давніх колоній – у тому числі й без України.

Дашкевич писав:

«Більшовики кинулись вести пропаганду в українських частинах проти української влади. Це їм вдалося. Поодинокі полки перестали визнавати Центральну Раду, інші майже зовсім розійшлися. Завдяки більшовицькій пропаганді Україна опинилася без армії. Тоді Московщина почала війну».

4 грудня за старим, 17 за новим стилем 1917 року, рада народних комісарів Росії на чолі з Леніним та Троцьким висуває Україні ультиматум – припинити роззброювати більшовицькі загони та легалізувати їх. Наступного дня, не дочекавшись відповіді з Києва, радянська Росія оголошує Україні війну. Спочатку більшовики захоплюють Харків та проголошують там Українську Соціалістичну радянську республіку (через що Харків потім називатимуть першою столицею), і потім від імені цієї маріонеткової держави починають наступ на Київ.

На українських теренах було багато різних військових формувань, в тому числі нерозпущені Центральною Радою царські українізовані полки, яких було багато – але воювати ніхто не хотів.

 Сучасні дослідники нерідко закидають нібито український уряд перед лицем більшовицької загрози розпустив армію, вчинивши дурницю космічного масштабу. Таке можуть казати лише люди, які ніколи не мали справу не те що з армією – з будь-яким колективом. Реальне військо – це не комп’ютерна гра, де можна виділити курсором солдат, клікнути правою кнопкою миші на ворога – і вони йдуть та б’ються. У реальному житті війська можуть відмовитись виконувати наказ, можуть скинути командира, втекти або перейти на бік ворога – особливо коли офіційна влада ще не набрала сили і не може покарати за непослух. У такі моменти зброю не кидають лише справжні патріоти.

 Такими патріотами стали поодинокі залишки царських полків, вільні козаки, гайдамаки Петлюри, київські студенти – і Січові Стрільці разом з своїми безгарматнимиартилеристами.

Різдво 1918 року Роман Дашкевич зустрів біля російського кордону, готуючись після річної перерви знову йти у бій, тепер вже під своїм прапором і за свою батьківщину. Він згадував:

«Ми, Галицький курінь Січових Стрільців, виїхали на сам кордон України у Чернігівщіні, боронити кордону своєї держави проти наїзника. Іде святий вечір. Ми стоїмо на квартирах у цукроварні – тут нас сприймають як своє військо. Дають нам з харчових запасів усе, що хочемо. Тільки одне просять – не кидайте кордону, щоб ворог не увійшов. Та ми нічого. Приготовляємо святий вечір, який має бути гучний. Дівчата з цукроварні помагають варити вечерю, щоб все було по галицькому звичаю, 12 страв! Збирається курінь Січових стрільців, курінь чорних та червоних гайдамаків, які разом з нами стояли. І тут наказ – вагонуватись та їхати на Чернігів, на північний кордон. Тяжко та прикро розставатися з вечерею, та на станції паровоз свище. Треба їхати, йдемо у зимні вагони, лишаємо все. Різно на війні буває. Та це у своїм війську, боронимо своїх кордонів, своєї держави. Сповнюємо свій обов’язок, сповнюємо совісно, кидаємо все і йдемо куди кличе наказ».

 Січові Стрільці укріпились на станції Бахмач, і разом з ними стояли гайдамаки Петлюри та київські юнкери на чолі з Аверкієм Гончаренко – загалом близько тисячі чоловік. І тут приходять новини: більшовики вже підійшли під Полтаву та Фастів, з Росії йде 70-тисячний корпус генерала Муравйова, а 27 січня у самому Києві спалахнуло повстання, яке підняли більшовицькі агітатори та робітники військового заводу «Арсенал».