Глава 2. Українське військо

Перша Світова війна увійшла у історію як безглузда різанина яка відібрала життя мільйонів людей та допомогла народитися тоталітарним ідеологіям. Проте у 1914 році ще ніхто не знав у що все це виллється, а українські патріоти думали про одне: як вибороти собі омріяну державу.

1 серпня 1914 року у Львові українські політичні партії з парламенту утворюють Головну Українську Раду, з метою захисту інтересів галицьких українців перед урядом Австро-Угорщини. Радикали, демократи, соціал-демократи забувають про політичні чвари, проголошують, що усі вони є українцями, і мета в них одна – вибороти самостійність України.

 4 серпня 1914 року вони приймають рішення про створення з добровольців української військової організації – Українських січових стрільців, скорочено УСС. На заклик Ради до Львова прибуло 10 000 добровольців – що, звісно, налякало і австрійську владу, і особливо поляків, які домоглись того що до лав армії прийняли лише 2500 стрільців. Звісно, кістяком цього війська стали учасники Січей, друзі та вихованці Романа Дашкевича. Проте сам Дашкевич до легіону, який допомагав створювати, не потрапив – влада мобілізувала його до звичайної військової частини, а саме до артилерії. Мабуть, начальство вирішило, що розумний студент гідний не бігти з крісом на ворожі кулемети, а наводити на ворога гармати – озброєння, яке потребує певного інтелектуального рівня.

 Замість того, щоб битись пліч-о-пліч з своїми товаришами у першому українському війську, Роман Дашкевич опиняється серед чужих. До того ж, вже тоді у Австро-Угорщині почалися переслідування тих, кого вважали симпатизантом Росії. Тисячі українців опинились у концтаборі Талергоф, багатьом священикам, які були під російською окупацією, закидали зраду та вішали, та й до солдат-українців австрійці чи мадяри ставилися зверхньо. Дашкевич згадує:

«Українці при війську побиті видуманим п’ятьом якихось зрадників. Усе клене усіх і уся і здається став би зрадником бо за що ненависть, погорда до тих які вмирали або хотіли вмерти за цісаря та чужу державу? Прокльон усім і вся за Талергоф, за шибениці і за свята без свят.»

Тим часом приходить лютий 1917 року. У Росії –  революція. Цар зрікається престолу. Тимчасовий уряд оголошує демократичні реформи, і у Києві українські активісти проголошують Українську народну республіку.

Для Дашкевича, як і для багатьох його товаришів-галичан, це було несподіванкою: вони йшли здобувати самостійну Україну у союзі з австрійським цісарем, аж ось, українська держава створюється зовсім без їхньої участі і не так як вони планували. Звісно, тяжко назвати тодішню УНР повноцінною державою – Незалежність президент Михайло Грушевський проголосив значно пізніше, лише у Третьому Універсалі, відносини з Росією були незрозумілі, кордони були не окреслені, економіка працювала невідомо як, і поки що все обмежувалось культурною діяльністю, універсалами Грушевського, мітингами під жовто-блакитними прапорами та переводом військових частин і кораблів, де служили українці, на українську мову. Але все ж таки це був зародиш української держави – перший з часів останнього гетьмана Розумовського!

Роман Дашкевич зустрів ці новини на Далекому Сході – його артилерійська батарея незадовго до цього потрапила у полон, і він перебував у таборі для військовополонених неподалік від китайського кордону. Сидів і думав, як би втекти до Києва, де творилась молода Україна. Він згадує:

«По цілій Росії їде революція. Усі мої надії та снування планів – як дістатися якнайскоріше з-під китайського кордону на Україну. Там на Україні своя національна революція йде, організують своє військо, а я ж вояк і в українському війську якнайскоріше мушу служити.»

І як тільки стало тепло – Дашкевич, як він сам згадував, подякував за хліб-сіль полоненого та подався на Україну, у Київ.

Роман Дашкевич був не один такий. У липні 1917 року на київських пагорбах опинилось чимало галичан – юнаків та молодиків, колишніх усусусів чи солдат-українців зі звичайної австрійської армії. Вони пробирались у Київ з Сибіру та далекого Сходу через охоплену революцією імперію. Усі вважали що оскільки Київ є серцем України, то їхнє місце є саме тут, на дніпрових берегах, під жовто-синім прапором. За сприянням Шептицького для них збудували греко-католицьку церкву, а місцева інтелігенція відкрила Вільний Український Університет. Влітку і восени 1917 року затишні київські вулички і тінисті сади стали свідками багатьох дружніх посиденьок та романтичних побачень між вихідцями з Галичини та Київщини – їм усім майбутнє вбачалось світлим.

На поштівці того часу можна побачити козака, який зариває у землю рушниці, кулемети і російський прапор зі словами: «Хай лихо спить», а навколо розбігаються росіянин, турок і німець. Ну, а що? Україна відродилася: жовто-блакитні прапори майорять на київських пагорбах, на броненосцях у Севастополі, над казармами військових частин – незабаром війні кінець, і український прапор піднімуть і у Львові, цісар вже проголосив автономію Східної Галичини… Щоправда фронтовики добре пам’ятали якою стала Австро-Угорщина коли почалась війна і мали передчуття, що не все так просто буде з Галичиною. Та й від Росії на усе можна чекати! То ж, сидіти без діла галичани не збиралися. Роман Дашкевич згадує:

«У вересні і жовтні 1917 року почались між галичанами наради над основанням якоїсь військової організації, яка би у лихій годині могла помогти оружно Українській Центральній Раді. Ідеалом галичан була Соборна Україна, тому й до будови Української Республіки повинні стати всі українці звідки б вони не були.»