Глава 1. Завзятий студент

Роман-Микола Дашкевич був зразком справжньої галицької породи. Він вийшов з дрібної української шляхти, його рід, князів Дашкевичів, походив від Гедиміновичів і відомий з доби Пізнього Середньовіччя. Саме з цього роду походив черкаський староста Остафій Дашкевич, один з перших козацьких отаманів у XVI столітті. Якщо казати про безпосередніх предків героя нашої розповіді, то найдавнішим з відомих нам був Олександр Корибут-Дашкевич, скарбник Галицької землі Руського воєводства за часів Речі Посполитої, чиє дворянство згодом підтвердив австрійський уряд. Тоді часи змінилися, і українська шляхта йшла не стільки у військо, скільки у греко-католицькі священики, і священики ці викладали у народних школах, влаштовували читальні, навчаючи українців любити і Бога, і свою землю. Недарма саме Греко-Католицька церква оголосила ще у 1848 році перший український національний маніфест:

«Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком, з котрого мала частина землю галицьку замешкує. Той народ був колись самодільний, рівнявся в славі найзаможнішим народам Європи, мав свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів».

 Нехай слово «руський» не вводить у оману – себе українці називали тоді русинами, а нинішніх росіян – виключно московітами або москалями! «Русь межує з московітами», «захистив Русь від Москви» - такі вислови часто-густо можна побачити у стародавніх документах.

«Встаньте, браття! Будьмо тим, чим бути можемо і повинні, будьмо народом» – говорили греко-католицькі священики.Саме таким Божим служителем і українським патріотом був отець Іван Дашкевич, парох[1] у селі Тустановичі під Карпатами, батько Романа, і свої переконання він передав і синові, який чітко розумів о він є українцем, його народ – українці від Харкова до Перемишля, і мрія його – звільнитись від іноземного панування і здобути свою державу. Те що Незалежність нам просто необхідна, юний Дашкевич остаточно зрозумів коли у 1911 році, закінчивши українську гімназію у Перемишлі, відвідав Велику Україну, завершивши мандрівку у Криму. Те чим українці Галичини насолоджувались у повній мірі – українські школи, газети, друкарні, українська мова у церквах, політичні партії, право називати себе окремим народом – усього цього українці російської імперії були позбавлені. То ж, боротьба за свободу необхідна і неминуча, а значить, до неї слід бути готовим.

 Дашкевич очолив просвітницький гурток при товаристві «Просвіта», був у культурно-просвітницькій комісії українського студентського союзу, їздив по селах і містах Галичини з лекціями. Проте цього, на його думку, було недостатньо. Вчителів, лекторів, просвітників вистачало – бракувало воїнів. Це розумів, відчував не лише Дашкевич, а й чимало його земляків та співвітчизників. Від самого початку ХХ століття в Галичині створюються спортивні товариства(найбільш відома була «Січ» Кирила Трильовського). Згодом на базі Січі створюється військове товариство – Січові Стрільці які вчились вправлятись зі зброєю, командувати підрозділами, отримували первісну бойову підготовку. Дашкевич, один з головних активістів «Січі», з головою поринув у справи нового товариства, швидко ставши одним з стовпів стрілецької справи.

Тоді стрільцям бракувало зброї, щоб вчитись стріляти, та справжньої військової амуніції, і Роман Дашкевич вирішив власним коштом придбати стрільцям мундири, гвинтівки – кріси, як тоді казали – і кулемети. Грошей не вистачало, то ж, до справи доклався і його батько, отець Іван, священик з Тустановичів. Так в українців закладались славетні традиції військового волонтерства! Петро Франко, син знаменитого письменника, згадував:

 «Ця родина добре усвідомлювала, що таке формування власної держави, і дуже дбала про вишкіл молодого покоління»

До речі, у Січових стрільцях був і жіночий відділ на чолі з студенткою Оленою Степанів.

 У той час уся Європа відчувала, що невдовзі почнеться велика війна: Росія бажала захопити Босфорську протоку і вийти у Середземне море, Австро-Угорщина прагнула встановити повний контроль на Балканах, Франція – помститись Німеччині за поразку у Франко-Пруській війні, Німеччина – загарбати більше колоній та стати панівною державою у Європі, Британія не хотіла їй цього дозволити. А поневолені народи – такі як поляки чи українці – розуміли що під час війни кордони будуть перекроюватися, то ж, в них буде шанс відродити свою державність.

Шанс такий видався у 1914 році, коли у Сараєво був вбитий австрійський ерцгерцог Фердинанд, і Європа почала готуватись до Першої Світової війни.

[1]Парох – настоятель