РОЗДІЛ IV «ХТО ТИ?»

— Встати… Встати! — злим голосом заволав офіцер, увірвавшись до кімнати Філіпа.

Хлопець різко підскочив із місця, перелякано втягнувши повітря. Серце забилося десь у горлі, а сон миттєво вивітрився з голови.

— Думаєш, батько тебе захистить?! — кинув чоловік, важко ступивши до нього й сівши на край столу. — Ні. Не цього разу.

На секунду стало тихо. Філіп повільно опустився назад на стілець. Він навіть не наважувався підняти очі на кремезного чоловіка у мундирі. Слова застрягли десь у горлі. Будь-яка відповідь здавалася небезпечною.

Офіцер же стискав щелепи, намагаючись приборкати лють. Перед ним сидів син короля — єдина причина, чому він досі тримав себе в руках. Ще трохи — і гнів міг узяти гору.

— Раніше… гаразд, — нарешті заговорив начальник тюрми, повільно видихнувши повітря із грудей. — Тебе пробачили.

Він на секунду замовк, дивлячись на юнака.

— Але зараз… — голос чоловіка став хрипким від стримуваної ненависті. — Зараз тебе вбити мало, паскуда!

Він різко зіскочив зі столу й, не даючи Філіпу навіть отямитися, вдарив його по щоці. Хлопець відлетів убік, схопившись руками за голову. Він спробував прикритися, але ще кілька ударів боляче припали по руках і плечах.

— Що, неприємно?! — закричав офіцер, утрачаючи залишки самоконтролю. — А тому, кого ти вбив, було приємно… чи як?!

Його крик відбився від кам'яних стін підземелля.

— Ти не людина! Ні! — чоловік важко дихав, дивлячись на Філіпа з відразою. — Ти скотина! Тебе б на площі повісити… так ні! Не можна!

Офіцер різко відвернувся й почав ходити кімнатою з кутка в куток, намагаючись заспокоїтися. Він більше не дивився на хлопця.

Перед очима пропливали обличчя його мертвих товаришів, із якими разом ніс службу Англії.

Філіп сидів і не рухався, лише притискав руку до почервонілої щоки. Він боявся навіть поворухнутися.

Через деякий час офіцер нарешті зупинився. Зробив глибокий вдих, провів долонею по обличчю й сів на стілець навпроти юнака.

— Його Величність тебе відпускає. Назавжди.

Філіп повільно підняв очі.

— Тебе позбавлять усіх титулів і привілеїв, — продовжив чоловік уже спокійніше, хоча й відчував неймовірну неприязнь. — Відтепер ти не принц. Ти пірат.

Офіцер підвівся й підійшов до дверей. Уже взявшись за ручку, він зупинився, обернувся й тицьнув пальцем у бік Філіпа.

— І не дай Бог, якщо ми тебе знову спіймаємо. Цього разу сюсюкатися ніхто не буде. Повісимо на площі. І все.

Чоловік відчинив двері, але перед тим, як вийти, ще раз глянув на юнака.

— Попутного вітру.

Не чекаючи відповіді, офіцер вийшов і зачинив за собою двері. Поспішив на доповідь до короля.

Після розмови у в'язниці Річард остаточно зрозумів, що як батько зазнав поразки. Весь цей час він намагався повернути Філіпа додому, оточити його турботою, познайомити з братом та сестрою, дати йому сім'ю, якої той був позбавлений шістнадцять років.

Однак чим сильніше він намагався утримати сина поруч, тим сильніше Філіп почував себе бранцем. Юнак не сумнівався, що батько любить його, але не міг забути людей, які виростили його, і не міг перестати бачити в Річарді корону, яка знищила його колишнє життя.

Вперше за всі роки пошуків король зізнався самому собі, що любов не можна утримати силою. Можна наказати замкнути людину у палаці, можна оточити її вартою, але чи можна змусити її добровільно назвати це місце своїм будинком? Ні, не можна! І король це розумів не гірше сина.

Усю ніч Річард не покидав кабінету. Перед ним лежали два шляхи, і кожен здавався неправильним. Якщо залишити Філіпа під вартою, він збереже йому життя, але остаточно втратить довіру сина. Якщо відпустити, юнак майже напевно повернеться в море, де його можуть убити в першому ж бою або якось повісити вже як звичайного пірата.

Наступного ранку Філіпа вивели з в'язниці та зняли з нього кайдани. Батька він так і не помітив. Видно, король не збирається проводжати сина. Та воно й зрозуміло. Для хлопця перша думка, що його батько відмовився від нього, а для короля — страх, що передумає і посадить сина на ланцюг.

До кінця дня хлопця довезли до порту, аби він узяв заготовлений королем корабель і відплив із Англії у Вест-Індію. Хлопець довго не міг повірити, але, переконавшись, що ніхто не збирається його зупиняти, попрямував до судна, що очікувало біля пристані. На палубі його зустріли матроси, які швидко підняли вітрила. І корабель повільно почав відходити від берега.

Весь цей час Філіп не переставав оглядати пристань, надіявся, що тато його проведе, можливо, в останню путь. Та, зрозумівши, що цього не буде, він повернувся в бік носа.

— Філе! — хлопець почув сильний крик позаду себе, із-за корми.

Різко обернувшись, він побачив батька, що стояв на пірсі й махав рукою відпливаючому судну.

Спочатку Філіп відчував полегшення. Перед ним знову було море — вільне і велике до безмежності. Саме до цього він і прагнув весь цей час. Але що далі корабель відходив від берега, то сильніше це почуття змінювалося дивною тривогою і відчуттям порожнечі в грудях. Перед очима випливали вечори, проведені з татом, розповіді про матір, якої він ніколи не пам'ятав, терпець, із яким Річард пояснював незнайомий світ, і та ніч, коли була вся родина.