ЧАСТИНА ІІІ «РІДНЕ МОРЕ»

Залишивши Англію, Філіп думав легко знайти дорогу назад у Карибське море. Для більшості людей втеча означала б повернення до злочинного життя, але для нього це було поверненням додому… справжнє повернення.

Зайти в порт, найняти людей за ті гроші, які заробив, та, викравши судно, вийти у відкрите море. План гарний, але як прикро, що обірвався лише на ранньому етапі. Люди у Філа були, а ось корабель знайти було важче. І люба зайва хвилина означала, що люди короля все ближче і ближче.

Королівська розвідка нарешті виявила сина Річарда в одному із портів країни і направила туди основні сили, які виділив особисто король, щоб спіймати дитину. Проте Річард одразу поставив єдину умову: «Повернути Філіпа живим. За будь-яку ціну». Офіцери всіх чинів добре розуміли, як важко виконати такий наказ. У перестрілці, яка, ймовірно, відбудеться, не можна було вибирати, куди полетить кожна куля.

І коли хлопець разом із командою нарешті знайшли підходящий корабель, їх, несподівано, відразу із обох бортів оточили червоні мундири. Солдати намагалися тихо оточити корабель і без вбивств заарештувати команду, проте пірати чинили опір.

Почалася стрілянина. Кулі свистіли над головами і тих, і тих, і служителів, і злодіїв… Філіп чудово розумів, хто знаходиться з іншого боку барикад. Чесні офіцери? Ні! Розбійники, які просто діють не самі від себе, а від імені держави, і не так важливо, що і під захистом короля… тобто його батька.

Багато офіцерів добре бачили Філіпа, сина короля. Поранити спадкоємця — означало смерть. Причому як політичну, так і цілком біологічну. Ніхто так і не знав, на що був готовий піти монарх заради свого дитя. Декілька людей, намагаючись заспокоїти хлопця, голосно кричали:

— Філіп! Не стріляй! Ми не хочемо тебе вбивати!

Але все було марно. Кулі летіли з обох боків, і їх не зупинити простими словами.

— Йдіть до чорта! — відповідав юнак, б’ючи нові залпи.

Все дійшло до того, що в хід пішли корабельні гармати, які пірати стали наводити на причали, де були солдати, офіцери і навіть кілька генералів. Залпи були невеликі — корабель більший не дозволяв бити.

— Ну все, мене це дістало! — зціплюючи зуби, проричав адмірал. — Я все розумію… син і всі діла, але таке… По людях!

— Що прикажете, сер? — відізвався офіцер середньої ланки, поглядаючи на майже червоного від ярості адмірала.

— Пустити корабель разом із командою на дно!

Чоловік, який уже був майже на пенсії, обернувся і хотів було піти, готуючись до свого скорого покарання, проте почув тихенький голосок з-за спини.

— Але ж там…

— Мені байдуже! — роздався крик, який почув кожен у радіусі двохсот метрів. — Пустіть їх на дно!

Частина піратів загинула, однак вести прицільний вогонь ще могли досі влучно. Після нового залпу вони готувалися до нового, знову заряджаючи гармати по два борти. Лише один нюанс завадив виконати задумане. Королівський фрегат, що відкрив шквальний вогонь по кораблю, завадив планам Філа і його команди.

Від носа до корми корабель був у дірках. Щогли, вітрила, борт — усе… усе горіло. Просто горіло. Але цього було мало.

— Заряджай! — повторювали офіцери своїм підлеглим. — Підходь на новий залп.

— Вогонь! — крикнув капітан.

І судно знову затріщало, з бортів посипалися люди. Деякі ще живі, деякі — вже ні. Це було пекло… пекло за те, що ці пірати робили із портом. Десятки поранених і вбитих солдатів, офіцерів і, на жаль, простих цивільних, яким просто не пощастило бути поряд.

— Цікаво, а таке зійде Філіпу з рук? — поцікавився лейтенант на капітанському містку.

— Навіть не знаю, — хмикнув інший.

Капітан кулаком вдарив по перилах і лівою рукою поправив вуса.

— Ну, якщо, звичайно, вижив…

Зрештою опір було зламано. Корабель догорав, наполовину у воді, упершись у дно. А колишні горді пірати, які ось тільки недавно планували грабувати торговців на Карибах, бездиханно плавали у холодній воді.

— Філіп! Он Філіп! — кричав солдат із корабля, впізнавши непритомного хлопця на частині борта корабля. — Він живий! Він живий!

— Значить, вижив? — собі під ніс буркнув старий капітан. — Чого стоїте?! Рятуйте нашого принца!

Філіпу неймовірно пощастило вижити після такого. Вкотре за життя — невідомо, але за цей сюжет уже вдруге. Його виловили живим і всіма методами намагалися привести до тями. І ось хлопець очуняв на борту корабля, через який вся його команда, його нові друзі, мертві.

І попри крики і благання відпустити, юнака знову привели до Лондона. Він уже не був тим хлопцем, який кілька місяців намагався грати хорошого сина, він повністю скинув маску. Верещав на увесь Тауер, кричав, проклинав усіх і намагався вирватися з лап варти. Не таким Річард звик бачити свого сина, ой не таким!

— Що накажете, мілорде? — щиро не знаючи, що робити, запитав очільник тюрми.

— Ех… — видихнув монарх і опустив голову. Король чув крики свого старшого синочка, він добре знав, що той натворив у порту, знав, що через нього загинув його вірний офіцер. — Я спробую поговорити.