РОЗДІЛ ІІ «ПОВЕРНЕННЯ»

Минуло зовсім небагато часу, коли королівський екіпаж прибув у порт. Всі приготування до суду над полоненими піратами вже закінчено. Закутих у ланцюги моряків по одному виводили на пристань під охороною морської піхоти. Більшість із них дивилася на солдатів з ненавистю чи зневагою, розуміючи, що попереду на них чекає шибениця.

Останнім вивели худорлявого юнака років шістнадцяти. Він був вищим за багатьох інших піратів, але здавався аж надто худим для свого віку.

Сонце і морський вітер зробили його шкіру темною, волосся вигоріло майже до золотистого кольору, а на руках залишилися десятки дрібних шрамів від важкої корабельної роботи.

Незважаючи на ланцюги, він тримався, хоча добре знав свою долю. Адже така ж доля спіткала і тих, хто його ростив, називаючи його сином.

Річард тільки глянув на хлопця, тільки подивився в його очі і ніби побачив себе шістнадцятирічним. Та сама форма обличчя. Ті самі сірі очі.

Чи була страта піратів? Авжеж, була, тим паче прибув сам король. Але чи стратили Філа — відповідь очевидна — навіть до того не дійшло. Ще на підході до виходу на площадку юнака забрали і силою, попри його крики не чіпати, відвели до форту.

У кабінеті командора, на місці, де мав би сидіти цей офіцер, напружено сидів монарх, тикаючи кинджалом у велику карту.

Швидко хлопця заспокоїли та умостили на стілець напроти Річарда. Варта залишила їх на самоті, однак кайдани не зняли, адже це пірат.

— Як тебе звуть? — тихо запитав король, поглядаючи на свою дитячу копію.

— Філ, — буркнув той.

— Тобто Філіп?

Хлопець махнув головою, ніби неохоче погоджуючись.

— Чи знаєш ти мене? — продовжив чоловік.

— Не знаю. І знати не хочу.

— Хто твої батьки, юначе?

— Я їх не знаю. Вони позбулися мене.

Цієї відповіді виявилося достатньо, щоб король, майже не плачучи, обійняв свого синочка. Він зробив це так ніжно, наче це не брудний і смердючий пірат, а щось рідне і любе.

— Що ви робите?! — ледь спромігшись закричати, юнак намагався вирватися з обіймів чоловіка.

— Нарешті я тебе знайшов, синок… — крізь сльози бурмотів король, не знаючи свого щастя. Щастя батька, який знайшов своє дитя. — Який же я радий… синок.

Річард більше не сумнівався. Це його дитина, його син. Але для хлопця це було дивно і незрозуміло. Та навіть безжальний пірат не може не хотіти побачити своїх справжніх батьків. Тим паче шістнадцятирічний сирота.

Страта? Ні, тоді ж страту відмінили. Юного Філіпа перевели із тюремних камер форту у заміський особняк губернатора, де тимчасово оселився і Його Величність. Для решти бранців нічого не змінилося — на них чекав суд і неминуча страта, проте долю сина король забрав у свої руки.

За кілька днів в особняку Філіпа відмили, одягли, навчили хоч деяких манер принца. Чи це було довго? Ні, десь тиждень. А ось чи цей хлопець опирався… Ще й як. Перші дні так взагалі ховався від слуг. Однак потім звик. Ще балувався, але вже для себе, як-то кажуть, для душі… щоб скучно не було.

І нарешті, через два тижні, королівський флот перетинав води Атлантики. Ще день — і буде видна земля… Лондон… дім. Та, по правді, перші тижні після повернення виявилися тяжкими для обох.

Філіп зовсім не розумів палацового життя. Він не вмів поводитися на прийомах, не розрізняв придворних титулів і постійно порушував правила етикету. Для нього було звичайно розмовляти з королем так само просто, як колись із капітаном піратського корабля.

Однак Річард жодного разу не зробив йому зауваження за сторонніх. Адже знав, що за якийсь там тиждень навчання таку поведінку не виправити. На це потрібні місяці або навіть роки.

І він розумів, що перед ним не розпещений спадкоємець престолу, а хлопчик, який виріс у зовсім іншому світі. Поступово між ними почали виникати стосунки, яких обоє були позбавлені шістнадцять років.

Король розповідав синові про його матір, показував сімейні портрети, старі іграшки, дитячий одяг та листи, які Ганна писала під час вагітності. Він не намагався змусити Філіпа одразу повірити у все почуте, а лише терпляче відповідав на його дитячі запитання.

А поступово Філіп познайомився з Генріхом та Єлизаветою. Ні, просто знайомі — то вони ще з першого дня хлопця в палаці, а ось по-справжньому, як брати, вони пізнали одне одного лише зараз, через місяць.

Попри побоювання придворних, між дітьми не виникло суперництва. Генріх з перших днів ставився до старшого брата із захопленням. Його вражали розповіді про море, справжні кораблі, бурі і дальні плавання. Єлизавета ж швидко зрозуміла, що за суворою зовнішністю ховається добра людина. Вона постійно розпитувала Філіпа про Карибське море, екзотичні острови та життя моряків, а також звідки в нього так багато шрамів.

Вперше за довгі роки Річард був щасливим. Він бачив усю свою родину разом. Але ось чого батько не бачив, так це те, що його старший синок не почував себе частиною цього палацу і цієї родини. Лише раз, наодинці, хлопець чесно зізнався, що не хоче бути принцом.

Він не мріяв про владу, багатство чи титул. Все це було для нього чужим. Він виріс серед людей, які жили сьогоднішнім днем, ділили між собою останній шматок хліба та вимірювали свободу не кількістю земель, а шириною морського горизонту.