Розділ 12

А що як в нього косоокість, і він дивиться на когось іншого, при цьому очима стріляючи в мене? Варіант! Враховуючи обставини, то ще й дуже пристойний варіант. Котрого я притримуюся, щоб повністю не впасти в паніку й не завершити цю експедицію завчасно, злапавши інфаркт і створивши собі ворогів в обличчі цих всіх студентів, які заплатити гроші за цю поїздку.

- Красуне, допомогти?

Ааа, ну це точно не до мене! Я, звичайно, дівчинка симпатична, з самооцінкою все гаразд, але красуня це перебір. Я на археолога вчуся, а не на топмодель для рекламування дієтичних йогуртів, тож аля-улю, у вас вийшла помилочка в навігації чоловіче.

- Як тебе звати, красуне?

- Кого? - Гаразд, допустимо, він трішки коситься, тримаємося і надалі цього рятівного курсу, але ж навряд чи він звертається до того хлопця позаду мене, котрий порається зі своєю палаткою? Чи в цьому Антоні теж можна провести розкопки й дізнатися багато чого цікавенького? - Мене?

- Говориш, вже непогано. 

Можна, звичайно, образитися, що цей чоловік підколює мене, що я маю язик, і навіть вмію ним володіти, але не до цього, бо він прийшов саме по мою душу.

- То як тебе звати?

- Вероніка, - розвернутися п'ятою точкою до цього персонажа та вдати, що я шалено зайнята, можна, але відразу два мінуси вимальовуються в цьому, на перший погляд, ідеальному плані. Навряд чи цей Антон так просто піде, якщо його просто ігнорувати. Не з тих він, хто тут же відступає, отримавши "розворот-поворот". Та і підставляти мою попу під пильний погляд, ще й тепер знаючи, що він не хворіє на косоокість, ризиковано. В першу чергу для самої себе, адже я тут хвилююся, для чоловіка ж це цілком стандартне знайомство. Дарма, що в лісі. Дарма, що в експедиції. 

- Отже, Ніка. Перемога.

- Вероніка, - стою на своєму, бо він так задоволено шкіриться, так підступно сяють його очі, ніби хоче переконатися, що я реально така дівчинка-перемога, яка не відступиться ні перед чим. 

- Тобі допомогти, Вероніко?

- Ні, дякую, я вже майже впоралася, - і так не так, і сяк не так. Тактика, вибрана мною, тут же зазнає краху, оскільки Антона забавляє, як я йому перечу, як демонструє свій характер. 

- З чим саме? З тим, щоб своїми величезними оченятками дослідити кожен дюйм мого тіла? - Чоловік підморгує, а я там де не була залита червоною фарбою, тут же нею покриваюся, не знаючи, як реагувати та що відповідати на цю правду. Я ж і справді на нього витріщалася. 

"Відбивай! Негайно відбивай! Якщо не відіб'єш цю подачу - програєш. Давай!"

- Я не...

- Такс, що тут ми маємо?

На моє белькотіння цьому персонажу плювати, він оминає мене, направляючись до купки, яка за щасливим випадком долі може стати моєю домівкою. І яку було б непогано підготувати для ночівлі, я ж займаюся дечим іншим. Чим? Та вдихаю аромат цього чоловіка, а оскільки секундою тому він проминув за десяток сантиметрів, то шлейф його парфумів залишив по собі смачнющу доріжку.

- А це ти для комарів взяла, щоб їм вночі холодно не було?

Ніко! Швидко заглиблюйся в реальність! Тебе ледве знову не викрили! І якщо першого разу на витріщанні, то зараз на невдалій спробі стати парфумером, всотуючи в ніздрі ці запахи та намагаючись відрізнити там кожну нотку.

- Чого це для комарів? Для себе! - А те, що ти нездара, яка замість того, щоб перетворити цю купку в шатро, задумливо чухає потилицю, це особисто твої проблеми. Авжеж, це тільки в моїй голові я так войовничо це все промовляю, в житті ж стараюся, щоб не дай Боже це не вирвалося з рота, не спровокувавши мужика.

- Ну, тоді тримай.

Підхоплює одну з палок і простягає мені, сам же бере дві інші, ніби вони палички для поїдання суш, а не каркас, котрий має тримати всю мою палатку.

- Готова? - Вклинивши одну частину в іншу, чоловік розвертається до мене, і таке враження промені сонця перекриває собою. Настільки він великий.

- До чого? - Кліпаю віями, нічого не тямлячи.

- Вставляти буду.

- Кого? - Не кліпаю віями, так само нічого не розуміючи.

- Просто розслабся...

Скоріш за все, цей "цікавий" діалог зачула Станіслава Тимофіївна, бо її постать несподівано виникла справа, настільки несподівано, що я злякалася і збиралася захищатися підручними засобами, тому підійняла палку та... Голосне та виразне "хрусь" пролунало в повітрі, і якби ж це наслідок зіткнення дерев'яної палиці з макітрою аспірантки...

- Клас, тепер це годиться тільки для розпалу багаття.

В шоку спостерігаю за тим, як дві палиці, котрі до цього тримав Антон, летять на землю, бо вони й справді більше ні на що не згодяться, як тільки завзято потріскувати у вогнищі.

- Що за..., - вони тріснуті. Обидві. І відновленню не підлягають.

- Я ж казав - просто розслабся, навіщо ти сіпаєшся?

- Тобто я ще і винна? - Моє хвилювання, присутнє ще пару хвилин тому, як тим вітром здуло, на який очікує Марина, я тепер усвідомлюю, що палатки у мене не буде, не буде даху над головою, і що тепер? Де спати? Просто неба? - Ти все зламав, а я винна?

- Що тут відбувається? Чому ти кричиш?

Якщо чесно, то саме через цю куріпку все і сталося! Вона якогось милого приперлася. Вона мене злякала! І саме через неї я сіпнулася, а ці палички настільки крихкі, що варто було їх трішки зігнути, коли Антон вставив свої дві в мою єдину, як відразу все накрилося мідним тазом. Та і мідного таза немає! Хоча б ним накрилася, хоча б щось, а так нічого!

- От правильно говорить Стася, чого його так кричати? - Аспірантка тут же розпускає своє пір'я від цієї похвали чоловіка, а я теж напоготові дещо випустити. Жало, яким заколю цього нахабного негідника! - Не кінець же світу на порозі, переночуєш у моїй палатці. Так вже й бути, я тебе впущу на декілька ночей.

- Що?

Це моє запитання! Моє! Але вже гаразд, мирюся з тим, що його поставила "старша", так само як і я втрачена від цього широкого жесту душі чоловіка.