Розділ 9

Назад в минуле

***

- Агов, - привертаю уваги подруги, яка колупається виделкою в салаті, підперши голову рукою, ніби та важить тонну, - з тобою все ок?

- Зі мною? - Тут же різко підіймає свій важкий тягар, таке враження, що я її витягнула з якихось важливих роздумів, змушуючи зосередитися на не надто важливій реальності, - так, авжеж, все гаразд.

- А якщо чесно? - Знала б я Ольку день, то, можливо, і повірила, що вона дівчина меланхолік, від якої краще триматися якомога далі, щоб і самій не виглядати живим привидом. А так я знаю цю малу вертихвістку, вона б спокійно могла зніматися в рекламі для зубних паст, демонструючи свою ідеальну посмішку, а зараз, в період закоханості в Тимофія, то тим паче її кепський настрій насторожує. - Що трапилося? Щось з коханим? Посварилися?

- Та ні, з ним нормально... Ну, тобто... 

- Просто скажи, я все зрозумію і по можливості допоможу, підкажу, - і це на подругу не схоже. Зазвичай, вона в кишеню за словом не лізе, ті слова попереду одне одного з тієї кишені вигулькують, а тут запинається, червоніє, начебто вперше побачила фільм з категорії "еротика".

- Загалом, так. Трапилося. Так, з коханим. Точніше не з ним особисто, а з його мамою.

- Що з нею? - Я до Тимофійки скептично відношуся, рахую, що Оля могла знайти кандидата куди краще, куди надійніше, але мати це для багатьох, якщо не для всіх найрідніша людина, і я нікому та ніколи не побажаю, щоб з найріднішою людиною не дай Боже щось трапилося погане.

- Скоріш за все, якийсь вірус. Висока температура, кашель, слабкість. Загалом, вона потрапила в лікарню.

- Зараз багато хто хворіє, все ж осінь, зміна погоди, та і люди повертаються з відпусток, а діти з канікул, десь, напевно, і підчепила цю заразу. Та якщо вона під наглядом спеціалістів, то все буде добре, - намагаюся підтримати подругу. Не мені судити, з ким вона пов'язала долю, а судячи з усього, то Оля дуже любить того хлопця, якщо так сильно переймається за його маму.

- Так, буде добре, так, обов'язково, але... Гаразд, все одно рано чи пізно треба тобі сказати.

- Що сказати? 

- Я не поїду в експедицію. Вибач.

- Чому? - Подруга полегшено видихнула, навіть якщо це і не зробила явно, мій же настрій тут же канув в зливну яму.

- Я хочу підтримати Тима. Здоров'я його матері куди важливіше, ніж ця безглузда поїздка.

***

Наш час

***

- Гей! - Розрив між цим "гей" і стусаном під ребра настільки короткий, що я не встигаю згрупуватися, шиплячи випускаючи повітря з легенів. - Ой, вибач, боляче?

- Зовсім ні, - корчу гримасу посмішки Марині, а сама відчуваю, як на очах збираються сльози, наскільки це був "смачний" удар. А так і не скажеш по цій дівчинці в окулярах, з туго зав'язаною косицею на маківці, яка прибрала всі зморшки на лобі студентці, що вона володіє поставленим кіком. Така і мізками здивувати може, і під ребра зарядити, якщо мізки в співбесідника через якусь причину відсутні. - Ти щось хотіла?

- Як думаєш хто це такий?

Супер, що її голова сіпнулася в іншу від моєї сторону, а то б я вже подумала, що дівка хоче мене добити, взявши на "кумпол".

- Хто? - Хто той хто, через якого я досі відновлюю баланс в легенях?

- Ну той мужик біля Станіслави Тимофіївни. Не схожий він на студента. Зовсім не схожий.

- Можливо, кепсько навчався і залишився на повторний курс, - стенаю плечима, а сама не можу зрозуміти, навіщо дівчині перейматися через якогось мужика. Навряд чи він забере її шматок землі, заявивши, що це його розкопки. А те, що Марина цікавиться ним як жінка чоловіком... Ще малоймовірніше. І ні, це не через мої високомірні думки, що така дівчина як вона не заслуговує чоловіка, а через те, що вони в ній не викликають інтересу. А якщо і викликають, то не настільки, як якась стара ваза, розкопана на якійсь Богом і людьми забутій території.

- Разів десять?

Ну, ось доказ того, що нащо їй чоловіки, Марина до мене готова доколупатися за мою відповідь, уявляєте скільки запитань в неї виникне, коли дійде до моменту, яка кнопочка та за що відповідає в такому екземплярі як коло, з якого виходить стрілочка у верхній правий кут.

- Можливо, якийсь археолог-любитель, який дізнався про таку можливість і вирішив приєднатися до нашої компанії, - видаю вже куди логічнішу версію, яку і сама вважаю найбільш приближеною до правди, і остерігаюся, що можу ще раз отримати в бік, якщо продовжу жартувати. Марина таке не любить. Марина серйозна людина. Зарубцювала.

- Можливо, але теж сумнівно, - при цьому дивиться на маківку мужика, яка виглядає над сидінням з позначкою "один", і таке враження хоче по ній дізнатися всю біографію цього Антона. - Треба?

Я вже було сподівалася, що наша розмова на цьому закінчена, відвернувшись назад до віконця, як ні, дівчина простягає до мене кулак, котрий я помічаю боковим зором і тут же підплигую, встаючи в стійку. Точніше стійка в мене сидяча.

- Ти чого так смикаєшся? - А, ну і справді чого? Це ж не я отримала під дих рукою, натренованою писанням тисячі конспектів. - Треба чи ні?

- Навіщо? - Впевнююся, що можна не боятися отримати удар, ну, точно не зараз, і опускаю погляд вниз, на кулак Марини, який вона вже розкрила і там на долоні лежать... бірюші? Вони ж вушні затички. Вони ж ідеальні ватні кругляки, котрі врятують від небажаного шуму.

- Щось мені підказує внутрішній голос, що сьогоднішня нічка буде дуже голосною, - і знову киває головою в ту сторону, де таємниця нерозкритого персонажа хвилює дівчину. - Станіслава Тимофіївна все ж доб'ється свого.

Марина максимально толерантно описує те, що підказує її внутрішній голос, наша ж "старша" не соромиться ледве не облизувати свого сусіда по сидінню, нахилившись до нього максимально близько і щось в цю мить шепчучи на вухо. 

- Дякую.

Вихоплюю з долоні дівчини затички, а сама вже подумки підраховую, скільки грошей необхідно, щоб викликати таксі додому та не чути охів та ахів, коли розпочнеться буріння свердловин аспірантки...