Розділ 8

- А ми ще тут довго будемо стирчати? - Невдоволено морщить свого ідеального носика старшокурсниця, з котрою я перетиналася в університеті сотні разів, але ім'я якої для мене загадка. Як і практично всіх у цій поїздці.

- Так не терпиться зіпсувати манікюр, порпаючись в землі? - Наша "старша" киває на нігтики студентки, які такі ж ідеальні як і носик цієї дівчини. Судячи з усього, вона буквально вчора, максимум позавчора зробила новий, яскраво-червоний манікюр, і навіть стає жаль ту майстриню, яка наводила марафет на пальчиках своєї клієнтки. Вже завтра він перетвориться в темно-чорний, а то і взагалі зникне, так буває, коли ти археолог та їдеш на практику від навчального закладу.

- Жарко, - дівчина кидає мимобіжний погляд на руки Станіслави Тимофіївни, бо в тієї теж манікюр, і теж не виглядає облупленим, але замовчує про цей факт, - а водила сказав, що ввімкне кондики тільки тоді, коли ми рушимо.

А, можливо, поки не пізно варто злитися з цієї поїздки? Можливо, доля підказує, що з самого початку все не заладилося і потрібно відступити? А то ця компанія мене починає вражати. Мало того, що я практично тут нікого не знаю, так ще й таке враження, що ці люди рушають не на археологічні розкопки, а на курорт. Манік, кондик, наступне яке побажання? Доставка бургерів під двері автобуса та особистий масаж ніг для кожного учасника поїздки від "водили"?

- Попий водички, стане прохолодніше.

І ця "старша" довіри не вселяє, хоч її приставили відповідальною за всю нашу групу. Якби не субординація, якби не те, що вона головна, то навіть тяжко було б називати її по батькові, позаяк дівчині й тридцяти немає. Можливо, двадцять п'ять - двадцять шість років, тобто вона старше студентів, тим більше аспірантка, та навряд чи вселяє впевненість в тому, що все буде окей, якщо не дай Боже щось піде не за планом. 

- Щиро дякую за пораду.

Ну от, ми ще по місцях не розсілися, ще навіть нещасного метру не проїхали до нашої локації, а тут вже заочна заруба між цією аспіранткою та старшокурсницею.

"Ніколька, ну, не дуйся ти на мене, гаразд?"

Це повідомлення відриває мене від цієї словесної перепалки та надходить від Олі, і надіслане воно після п'яти дзвінків подруги, які я безнапасно проігнорувала. 

Відкриваю його, пробігаюся очима по ньому, щоб було видно, що я прочитала, і закриваю. Та тут же зверху ще одне прилітає. Ніби дівчина сидить над своїм гаджетом та витріщається на нього, очікуючи, коли я вийду на зв'язок.

"Я винна, так, каюся, але ж ти мені пробачиш? Ти ж моя найкраща подруга! Най-най! Я тебе дуже люблю і дуже ціную! Вибач!"

Чому я настільки м'якотіла? Ну, чому? Варто тільки переглянути це нове повідомлення, як серце кров'ю обливається, а на очі підступають сльози. Палець вже тягнеться до позначки "відповісти", піти на примирення, бо це наша з Олею перша така тріщина у дружбі, і від цього гидко на душі. Противно.

- Скоро вирушаємо, - завзято вигукує Станіслава Тимофіївна, а я так же завзято закриваю це однобічне листування та прибираю звук на мобільному, щоб не чути, якщо надійдуть нові смс. Взагалі б вимкнула телефон, та, можливо, мама набере, щоб спитати як в мене справи. Не хочу, щоб вона почала безпідставно хвилюватися, якщо не зможе додзвонитися.

- Нарешті! - Полегшено видихає любителька кондиків, - і де це чучело, через яке ми тут зависли?

- Слідкуй за словами, Анастасіє! - З притиском у голосі промовляє аспірантка, начебто Анастасія тільки но образила когось з її найближчих рідних, зачепивши таким чином гідність Тимофіївни.

Саме через таку бурхливу реакцію "старшої" ми всі ніби по команді починаємо вишукувати серед людей того, хто являється останнім членом нашої делегації. Кого ж так захищає Станіслава.

- Це клуб любителів глибоких та не дуже розкопок?

Є там щось типу про здобич сама знаходить мисливця? Тут перефразовуємо цю фразу, бо мисливець знайшов свою здобич. Як мінімум, в особі двох штук. Старшої й "кондика", які ніби по команді поправляють свої зачіски, забуваючи про ворожнечу між собою, перетворюючись за секунду в таких собі дівчаток-дівчаток, а не в тигриць, ладних вчепитися в горло одна одній.

- Ви за адресою, - на правах головної виходить вперед Станіслава Тимофіївна, кидаючись на амбразуру, точніше демонструючи свою амбразуру третього розміру новоприбулому, - приємно познайомитися, мене звати Стася. Стосовно всіх запитань, котрі будуть вас турбувати, звертайтеся до мене.

- Антон, - чоловік тисне руку людині, яка тільки но по клацанню пальців змінила своє ім'я, відцуравшись від батьків, і яка вже демонструє свій не професіоналізм, приділяючи особливу увагу цьому члену команди. Бо до всіх інших вона не зверталася на "ви", не тягнула свою ручку для привітання, і тим більше не пропонувала ставити свої запитання, якщо когось колись щось буде цікавити.

- А я Анас...

- Прошу пройти в автобус, Антоне, - аспірантка тут же перебиває Анастасейшу, не даючи тій теж особисто привітатися з цим красунчиком, відтуляючи ту від чоловіка, звільняючи місце і якби по якомусь дивовижному збігу обставин мала з собою червону доріжку, то точно б її розстелила перед цим Антоном. - Ваше місце номер один. Прямо поряд зі мною.

- Тобто поряд з вами? У мене ж друге місце, - плани Тимофіївни по приборканню цього жеребчика стопорить Марина, одна з небагатьох, кого я особисто знаю з цієї групи археологів, і котра справді їде задля здобуття досвіду, а не просто щоб розвіятися, чи поржати на природі з іншими студентами, жарячи шашлик.

- Сядеш біля..., - аспірантка обводить поглядом студентів, визираючи жертву і зупиняється на мені, - біля Віоли.

- Я взагалі то Вероніка.

- Так, я це і хотіла сказати. Сядеш біля Вероніки, а Антон біля мене. Нам потрібно обговорити всі нюанси розкопок.

- Люблю досліджувати таємні місця.

Гаразд, пробачаємо Станіславі Тимофіївні її некомпетентність, адже тільки завдяки аспірантці останнє, вакантне місце поряд зі мною займе Марина, а не цей чоловік, котрий цю фразу промовляв, дивлячись мені у вічі, і викликаючи дивні почуття. Від яких у мене пальчики на ногах підтискалися, а по спині пронісся холодний вітерець...