Розділ 7

Ніка

***

- Ларисо Анатоліївно, можна? - Просовую свого носа в кабінет кураторки й сподіваюся скористатися своєю ідеальною репутацією старости. Ну, до вчорашнього дня ідеальною.

- Вероніко? - Жінка заповняла якісь документи, тож навряд чи задоволеним тим, що її відривають від цього скрупульозного заняття, та виявляючи мене на порозі кабінету, зм'якшується, відкладаючи окуляри в сторону, і змучено потираючи перенісся, - проходь.

- Дякую, - мені соромно, що я хочу скористатися своїм становищем і добротою жіночки. Соромно, та все ж просуваюся всередину приміщення.

- Все гаразд? Ти червона. Добре себе почуваєш?

- Так, добре, - брешу і червонію ще більше, бо я ще від вчорашнього повідомлення Лероя Валерійовича не відійшла, воно досі миготить у мене перед очима. Попри те, що чоловік поспішно видалив його, буквально пару секунд минуло з моменту, як його прочитала і воно зникло. Після перепросив, написавши, що буде чекати фото журналу. Та все одно я до настання ранку ворочалася в ліжку, не відпускаючи цю дивну ситуацію. - Але не все гаразд.

- Що сталося? 

Як Оля додумалася до такого ідіотського плану? Ну, як? І я молодець, довірила їй журнал, котрий через пару хвилин перетворився в попіл. Звичайно, я не могла повірити, що подруга таке вигадає. Звичайно, я навіть не підозрювала, що вона саме до такого способу розв'язання проблеми пристане. Та все одно на мені відповідальність. За довірений документ. За обов'язки, покладені на мене. За Ларису Анатоліївну, яка підривається зі свого стільчика, і оббігши стіл, притримує мене за талію, начебто я з секунди на секунду навернуся. 

- Спершу сядь, - практично силоміць всаджує мене, а після швиденько, не по роках різко відкручує кришечку на пляшечці, наливає води в стаканчик і вже його простягає своїй бідовій студентці, - випий. Заспокойся. І скажи, що такого критичного сталося, що ти сама не своя.

- Справа в тому що..., - чорт забирай, брехати Ларисі Анатоліївні це майже те саме, що брехати батькам. А я краще дещо замовчу, якось відлину від теми, яку не хочу обговорювати, але не буду дурити рідних. Тут же ні промовчати, ні замовчати не вийде. Тут тільки дурити жінку. - Я загубила журнал нашої групи.

- І це все? - Кураторка явно очікувала куди вагоміших причин так кепсько виглядати, тож і сама присіла навпроти мене, бо в ногах правди немає, а зараз здивовано поглядала, явно не вірячи, що це і все. Всього-на-всього. З її слів і з її виразу обличчя.

- Ну, так... Мені дуже соромно і, можливо, краще нехай хтось інший буде старостою...

- Вероніко, ти чого? Яка інша староста? - Жінка спокійно, але водночас владно перебиває мій потік виправдань, таким тоном, ніби я говорю повну нісенітницю, - я тобі повністю довіряю і підтримую. А те, що загубила журнал, що ж, це не дуже добре, але не критично. Ти вдома все обдивилася? Він точно ніде не впав?

- Так, його ніде немає, - залишки того бідного журнальчика стануть сьогодні основою для нового вогнища, і краще б вам не знати, хто саме буде це вогнище розводити.

- В тебе ще скільки пар? Якщо не помиляюся, то ще три?

- Так.

- І остання у мене, вірно?

- Так, - як бовванець киваю, а сама второпати не можу, до чого Лариса Анатоліївна веде.

- Зробімо так - ти зараз йди в деканат, попроси новий журнал, скажи, що старий загубила і що я в курсі цього, заповни його і принеси сюди. У нас планівка на наступній перерві, після неї я зберу підписи всіх викладачів, в яких у вас були заняття, а після останньої пари, тобто після моєї, віддам тобі журнал. Всі щасливі, всі задоволені. І проблема ліквідована

- Емм..., - я застигаю, не знаючи що сказати, і як взагалі реагувати. Я, звичайно, допускала той момент, що кураторка піде мені на зустріч, що скаже взяти новий журнал і його заповнити. Але щоб самій зібрати підписи викладачів? Щоб мені навіть напружуватися не довелося, бігаючи від кабінету до кабінету, від лектора до лектора, просячи поставити свою закарлючку?

- Давай швиденько в деканат.

- Так, - мені противно від того, що я збрехала, обдурила людину, а вона мені робить таку величезну послугу, але що робити? Відмовлятися? На основі чого? - Так. Дякую.

Доведеться домовлятися з совістю. Заради подруги. І сподіватися, що її батько ні про що не здогадається...

***

Рой

***

- Доню, можна? Не спиш? - Хоча, про що я? Восьма година вечора, яке спати? Тим більше вісімнадцятирічній дівчині, яка зачула доросле життя і достатню свободу дій.

- Ні, таточко, проходь.

Зазвичай, у такий час Ольгу вдома не застанеш. То вона з друзями, то в тренажерці, то десь в ресторані. З тим вилупком. Та зараз до малої претензій нуль - сидить над зошитом, щось там активно пише, і я то усвідомлюю, з чим пов'язаний такий прилив навчальної активності, та що пред'явити?

- Молодець, - гладжу по голові, демонструючи таким чином, що горджуся нею. Можливо, я дарма нервував, думаючи, що якщо кохання заполонило її голову, то мала заб'є на університет? Буквально пару хвилин тому та Ніколь, староста групи, в якій навчається донька, скинула фотографії журналу відвідуваності і я дійсно вражений. Практично без пропусків. Є кілька, але хто не без гріха? - А покажи ж мені, як виглядає твоя подруга.

- Яка? - Звичайно, мала здивована таким моїм проханням, та і сам тямлю, як то воно виглядає, але варто в дечому переконатися. Так сказати, розсадити всіх згідно з придбаними квитками. 

- Ну, та що твоя староста, - та, що вміє видавати млосні подихи, від яких по загривку мурахи біжать, і та, якій я вчора випадково відправив повідомлення інтимного характеру. Ніби як в продовження тієї нашої специфічної розмови.

- Ааа, Ніколь?

- Ага, староста.

- А тобі навіщо? - Мала хмуриться, не може второпати. Спершу я прошу показати її свою подругу, а після ще й прямо говорю, про кого саме йде мова.