Розділ 2

- Оля..., - пищу як мишка, бо тут варто вибирати - або витрачати сили на те, щоб докликатися до подруги, або мене придавить сто двадцять кілограмів мертвої маси. Як на мене, вибір очевидний.

- Оля! - Вже голосніше, бо без неї не впораюся, точно ні, не витягну, та ці три букви далися важко, я повільно, але впевнено йду на дно. Сто двадцять кіл таке враження миттєво перетворюються у всі двісті, а мої начебто спортивні ніжки перевтілюються в ноги бабці вісімдесяти років.

- Оля! - І саме ця дівчина саме сьогодні вирішила встановлювати наші особисті рекорди, тож з обидвох сторін понавішувала додаткових залізних млинців, котрі в прямому сенсі вилазять мені зараз боком. Авжеж, четвертий підхід, кінцевий. Після цього мав бути контрастний душ, лавочка і бананчик, який я прихопила на треню і який би я жувала хвилин двадцять так точно, щоб налаштуватися на те, що попереду ще дорога додому. До рятівного ліжечка.

- Оля! - Жопа! І їй і мені, оскільки ноги заявили "досить", мізки покрутили вказівним пальцем біля скроні, а сили остаточно покинули це тіло. Тож сяк-так прилаштовую штангу, добре, що для таких шпортсменів як я вигадали нижні зачіпки в цій залізній конструкції, і в позі зю вилажу з-під ваги цього... Чорт забирай, а сто двадцять кілограмів це чималий амбал! Здоровезний, відгодований бройлер-амбал! І про що я тільки думала, коли згоджувалася на провокацію цієї...

До речі, а де ця клізма?

Розвертаюся по сторонах, проганяю ці білі мушки перед очима, які заявляють, що це двадцять два, час валити додому, і спостерігаю знайому картину - Оля, яка обпершись своєю п'ятою точкою на зафіксовану штангу, лялякає з кимось телефоном. Хоча чому з кимось? З Тимофійком. Нечисті б його забрали! 

Та оскільки в чортів я не особо вірю, а Тимофійко ніжиться десь вдома, або з пацанами в кабаку зависає, то своє "фе" я можу тільки одній особі виказати. Тій, дупа якої мала бути наступною на черзі в піднятті бездиханного здоров'яка, і яка мала бути присутньою, щоб мене не задавило. І плювати, що я ледве дихаю, і байдуже, що все навкруги й далі розмите. Візьму млинчик побільше і точно втраплю в цю телефоністку!

- О...

Я вже вкотре хотіла докричатися до подруги, на цей раз точно вдасться, бо я підійшла впритул, та, скоріш за все, дівчина дізналася про мою компанію по тому, як навкруги стало катастрофічно мало оксигену, адже я старалася відновити адекватне постання повітря в легені, захоплюючи його великими, частими ковтками.

- На, з тобою хочуть переговорити, - і тицяє мені свій телефон. На котрий я витріщаюся пару секунд, хочу впевнитися, що це не галюни після моїх світових рекордів в качанні горіха, а після все ж перехоплюю його, вже дивлячись на подругу. І що вона задумала? Відчуває, що провинилася, і вигадала, як перемикнути мою злість на щось інше? 

- Так, - гаразд, як не вона, то її хлопець, теж непогано, тож починаю з низького тембру, щоб після на-гора видати цьому таргану. Адже саме через нього Оля і стала якась розхлябана, розконцентрована, постійно знаходиться в хмарах. Я, звичайно, розумію, що любов це велика штука, але якщо так і далі піде, то одного разу подруга потрапить під машину, замріявшись про свого Радика.

- Ніколь?

І тут обломчик. Бо голосок бойфренда подруги я знаю. Такий же противний, як і його господар.

- Так, - тут же приємний голос. Спокійний. Виважений. Я б навіть сказала владний, якщо можна так виражатися. Голос людини, яка впевнена в собі та у своїх діях. Водночас я ні в чому не впевнена, тож відповідаю тихо, не тямлячи, хто це може бути.

- Ти староста групи?

- Так, - на видиху видаю, хапаючи нову порцію повітря, і намагаючись не дихати в динамік, не бентежити людину по ту сторону екрана.

- Це батько Ольги, - я тут же зиркаю на подругу, без слів запитуючи - "якого біса?", та забуваю про те, що у мене тут і зараз міні сеанс дихальної терапії, тож... - я б хотів...

Що саме хотів я не почула. І ні, зв'язок не перервався. На жаль, ні. Тато подруги тут же замовк, коли я шумно видала порцію повітря прямо в телефон. 

- З тобою все нормально? - Лунає здивоване питання, в той час як Оля своєю гривою махає на мобільний, натякаючи на те, що мені варто відповідати, а не стояти як вкопана, ніби води в рота набравши.

- Так..., - я чесно вважала, що вистачить! Чесно! Звідки мені було знати, що я після сто двадцятки як якась парова машина, яка шумно видає кисень? Та ще й з придихом. Чому? Та тому що я намагалася стриматися! - Добре.

- Гаразд, - минуло ще з десяток секунд перед тим, як батько Олі продовжив, за цей час я намагалася ні дихати, ні ворушитися, взагалі нічого - ти можеш скинути мені фотографії з журналу відвідувань лекцій вашої групи?

- Ааах...

Боже, якщо я до цього була червона, то зараз заново заливаюся червоною фарбою, тільки зараз від сорому, а не від тренування. Від тренування наслідки, які ще досі мені аукаються, оскільки я хотіла запитати чоловіка навіщо воно йому треба, невже він не довіряє своїй доньці, як тут же притомно видихнула, а після...

- Та чим ви там займаєтеся?

Я щось там казала про спокій в голосі цього чоловіка? Забудьте. Зараз там нічого немає від спокою, тільки хардкор, тільки шалені баси. В мене навіть перед очима розвиднілося від цього крику. Бумц і прожектори запаяли на повну потужність.

- Таточко, - Оля бачить, що пахне не те що смаженим, а вже дупа горить, і не від підходу, вихоплює телефон та починає примирливо щебетати. - Ніколь все тобі скине. Всі фото. І ти впевнишся в тому, що я не пропускаю ні одного заняття і ти дозволиш мені відсвяткувати день народження вдома. Так, таточко?

Подруга притискає гаджет до вуха, ще й прикриває його іншою рукою, але баси цього чоловіка долинають до мене.

- І я тебе люблю, татусю, - Оля поспішно прощається і вимикається, явно батько сказав їй пару "ласкавих", до нової парочки вона не готова. - Що там було, що він так збісився?