25. Імпровізація, що вдалася

— Орисю! — зашипіла я страшним голосом в телефон. — Ця мимра підкинула мені свій гаманець!

— От стерво! — зашипіла подруга, і я почула її стрімкі кроки коридором. — Йди мені назустріч і вигадай, що ти могла би мені розповідати про Богданчика, тільки зараз, бо в коридорі порожньо. Бігом!

Я вискочила з кімнати, пожбуривши гаманець туди, де він до цього і лежав. Орися вже була поруч, її очі метали блискавки, а знизу чулися голоси Довженка і цієї Люди-Мілани, хай би її качка копнула.

— Що ти могла мені заливати за малого? — хапаючи мене попід руку, зашипіла Орися, і я, не роздумуючи, відповіла, що відчувала.

— Малий до тебе тягнеться і я переконувала тебе приділяти йому більше уваги.

— Прийнято, — кивнула подруга і різко підвищила голос. — Я розумію, Ксеніє Сергіївно, що ви хочете добра моєму зведеному братові, але я — не ваша підопічна, а ви — не моя нянька! Не втручайтесь, будь ласка, в життя моєї сім’ї!

Я відчула найгірше і найогидніше дежавю мого життя. Ці слова Орися мені вже говорила, тоді, коли збиралася на перше побачення з Артемом. І тоді я теж розгубилася, та зараз мусила щось відповісти з позиції дорослої няньки. Що ж казати?

— Орисю, я все розумію, але ж ви бачите, як зреагував Богданчик на приїзд своєї матері? Я прошу просто бути трохи приязнішою до нього, от і все. І так чимало стресу…

— А хто про мій стрес потурбується?! — вигукнула Орися і пустила картинну сльозу, розмазуючи туш по щоках.

Я стояла спиною до сходів, але відчула погляди між лопатками. Два погляди: зацікавлений і злий. Отже, ці двоє піднялися і вважали, що й досі непомічені. Нехай і далі так вважають! Я підхопила подругу під лікоть, доки вона бурмотіла щось незв’язне про макіяж, що потік, і те, як її дістав цей розгардіяш і всі ці зверхні поради.

— Ох, розумію вас, моя хороша, — я старанно ігнорувала присутність глядачів на цій поганенькій виставі, і потягнула Орисю до дверей моєї кімнати. — Не допоможу з порадами, але маю чудовий засіб від патьоків на обличчі. Ходімо, витрете сльози і спробуєте заспокоїтись. Нам всім варто заспокоїтись…

— Підігруй! — зашипіла Орися, щойно ми вдвох переступили поріг моєї кімнати. — Ти не заходила до себе, ясно, весь час була зі мною.

— Але я була тут після того, як вона приїхала… — згадала я.

— Начхати! — відрізала Орися. — Ой, ви гаманець не прибрали! — голосно, крізь ридання, промовила вона і всілася на ліжко.

— Гаманець? — я імпровізувала так, що художній керівник мав виписати мені червоний диплом екстерном. — Він же в тумбі… Чекайте… Це не мій… Це… Я… Я не знаю, чиє це…

— А оце ми вияснимо, секунду… Мілана Довженко? Вона що, не змінила прізвище? От тварюка! — Орися не стримувала злості, пожбурила нещасний гаманець кудись убік і на весь голос заволала, — Тату!!!

На мить мені здалося, що від цього крику повилітають вікна, але ні, витримали, навіть не задзвеніли. А от в мене злегка заклало вуха.

— Що за крик? — Довженко не став вдавати глухоту, і з’явився в прочинених дверях, ніби месник на завданні. — Що сталося?

За його плечем такою собі дівою в біді маячила Мілана, кидаючи злі погляди по черзі то на мене, то на Орисю. Я стояла, відігруючи роль незнайка, що взагалі дверима помилився. Зате Орися аж палала праведним гнівом. І була при цьому такою гарною, що я мало концентрацію не втратила, замилувавшись нею. Розпашіле обличчя, дорожки сліз на щоках, чорні патьоки туші, що попливла від гірких ридань. Та зараз замість сліз в очах — рішучість і вогонь, що от-от спопелить тих, хто посмів стати проти неї. І стояла вона, вперши руки в круті стегна, наче статую Фатуму, що ожила, лише меча не вистачало.

Якась частина мене хотіла аплодувати цій постановці, що розгорталася в моїй кімнаті. Інша — істерично реготати, бо ні життя, ні навчання в театральному ВИШі мене не готували до такого. Ще якась частина наче збоку спостерігала цю оду сюрреалізму, і тихенько крутила пальцем біля скроні. А я сама стояла і відігрувала цю дурнувату роль.

— Ще нічого не сталося, але як я не почую відповіді на всього два моїх питання, то журналісти під парканом матимуть ексклюзивні кадри того, як падає зірка. З вікна. — Голос подруги аж дзвенів роздратуванням. — Питання перше: якого біса гаманець отієї дамочки лежить в кімнаті Богданової няньки?

— Я теж хотіла запитати, що тут забув мій гаманець, коли він лежав в сумці у холі! — почала було Мілана, але від одного погляду Орисі знітилася і зіщулилася, поспішивши заховатися за широкими плечами Довженка.

— А по друге, — Орися проігнорувала репліку Мілани, не зводячи погляду з батька. — Якого дідька вона досі Довженко?! Яке вона право має носити твоє прізвище після того, як наставила тобі оленячі роги з тим своїм Анрі?!

— Анже, — наче на автоматі поправив доньку Мирослав. — Анже Кушон.

— Я лишила своє прізвище, аби в нас було однакове із моїм сином! — пихато заявила Мілана, доки я намагалася не розреготатися.

— Кушон? Cochon, так? — врешті, я змирилася з тим, що в цьому театрі абсурду в мене — головна роль. — Що ж, я пані Мілану добре розумію, Кушон з французьської — “свиня”, то ж я би теж не поспішала змінювати прізвище…

— Яке їхало — таке й здибало, — раптом розреготалася Орися. — Дівоче прізвище в моєї мачухи Свинчук, якщо ви не знали…

— Так, стоп! — нарешті втрутився в цю погану п’єсу наш режисер. — Досить. Ксеніє Сергіївно, мені неприємно про таке питати, але де ви були після обіду?

— Зі мною вона була! — гаркнула Орися, повертаючи свій бойовий настрій. — Виносила мозорк Богданчиком і тим, який в нього стрес через приїзд цієї курки! — вона тикнула пальцем в Мілану, свердлячи її повним зневаги поглядом. — Просила з ним нянькатися більше, бо, бачте, він до мене тягнеться.

— Значить, встигла зробити це до обіду! — пирхнула Мілана, складаючи руки на своїх аж надто підкреслених грудях. — Ми її до обіду не бачили!

— Зате ми до обіду споглядали твої валізи і сумки, шановна! — з неприхованою загрозою відрізала Орися. — Так що знаєш що? Хотіла звинуватити її в крадіжці? Вмийся! В неї алібі. А в тебе — проблеми!