25. Я не вмію нічого приховувати

Перш ніж ми сіли до машини, я зайшла до своєї кімнати, щоб узяти сумку, і тут же за мною туди забігла Орися.

— Що тут відбулося? — задихано запитала вона. — Він звідти такий приїхав чи справді тут упав на сходах? Був п’яний? Ти щось чула? 

— Я… е-е-е… — від такого несподіваного напору я почала затинатися. — Ну, трохи чула…

— Як це? Ти ж тільки що за сніданком здивувалася, коли побачила його обличчя? Чи це була гра?

— Гра, — кивнула я. 

Орися якусь мить уважно дивилася на мене, немов хотіла прочитати мої думки по очах.  Потім запитала:

— Ксень, він приставав до тебе? 

— З чого ти взяла? — тепер уже я вражено витріщалася на подругу.  

— Ну, я залишила тебе саму в будинку, а він повернувся п'яний, може посварився зі своєю фіфою… І поліз до тебе, а ти штовхнула його зі сходів…

— Ні, я вдарила його сковорідкою, — ляпнула я, а потім затулила рот рукою.. — Ой…

— Сковорідкою? — і так великі очі Описі ще дужче розширились. 

— Але він до мене не приставав! Твій батько завжди поводиться зі мною ввічливо, чесне слово, Орисько!

— Тоді навіщо ти била його сковородою?

Я швидко, як могла, переповіла їй події цієї ночі. Сказала навіть, що він згадував її маму і шкодував, що розійшовся з нею. 

— А потім?  — підозріливо глянула на мене Орися. 

— Ми  поїли, випили кави і розійшлися кожен до своєї кімнати, — я знизала плечима. 

— Ксеніє Сергіївно!  — почувся під дверима голос Богданчика. — Тато вас сказав покликати! 

— Я вже йду! — гукнула я йому, а потім обернулася до Орисі. — Я з ним піду, а ти потім виходь!

Вона кивнула. 

Я вийшла з кімнати.

— А сумка? — спитав Богданчик. — Ви ж ішли по сумку! 

В мене мало не вирвалося щось дуже непедагогічне стосовно самої себе і своєї забудькуватості. Швидко забігла до кімнати, вхопила сумку і під здивованим поглядом Орисі вибігла знову. 

Але вже на сходах набула звичного врівноваженого вигляду, а коли ми вийшли з будинку і попрямували до машини, слідом за нами з’явилась і Орися. 

Ми всі повантажились хто куди — Орися на переднє пасажирське місце, ми з Богданчиком позаду. 

Практично всю дорогу всі мовчали, за винятком малого, в якого, як завжди, рот не закривався, та мене, бо я підтримувала зі своїм підопічним розмову. 

— Коли звільнитись, наберете мене,  — сказав мені Довженко. — Я буду їхати додому з лікарні і підкину вас. 

— Добре, — кивнула я.  — Дякую... 

***

— Щось ти схудла, — сказала мені мама, підсуваючи шматок домашнього пирога і чашку кави з молоком. — Знову сіла на якусь новомодну дієту? 

Богданчик перебував у ігровій кімнаті, бо до того, як нас мав забрати його батько, залишалося півгодини, тож ми з мамою вирішили трохи поговорити про результати досліджень, ну й так, про все на світі. 

— Ні, ніякої дієти, — я похитала головою.  — Просто трохи напружені кілька днів видались…

— Що, приїхала мама Богданчика? 

— Ні, вона буде післязавтра. Це… ну, довго розповідати… Нічого такого особливого! 

— Сподіваюся, що дійсно нічого, — сказала вона, хоча з тону її голосу я зрозуміла, що вона мені не вірить.  — А я хотіла тобі розповісти те, що наша психологиня дізналася від Богданчика. Одну неприємну історію…